Розділ 17

− Що ви маєте на увазі? − підозріло мружусь.

Пам'ять тут же підсовує випадок із заробітком у Санька. Він теж спочатку заявив про музику, а потім не посоромився висунути непристойну пропозицію. Звідки мені знати, чи не є тут "посада" менестреля аналогом дівчини легкої поведінки.

− Наш менестрель... Фатео... щоб йому гикалось... перепив вчора, − червоніє шинкар. − Валяється з хворою головою, матюкається по-чорному і вставати з ліжка відмовляється. А ввечері народ йде краще, якщо музика. І не могли б ви... − мнеться дядечко Вільдер. − Розважити їх трохи. А я за вас слівце замовлю. Агті... старшому по обозу. Він і знижку вам зробить.

Замислююся. Пропозиція принадна, що не кажи. Гроші мені явно не завадять. І безпека в дорозі, якщо вже "замовити слівце" обіцяють. Але ж інструмент я бачу вперше. Як грати на ньому без підготовки? Потрібно спочатку хоча б мелодію підібрати.

− Всього пару пісень, пані, − бачачи, що я вагаюся, припрошує чоловік.

− Добре, − повільно киваю. − Але не зараз. Мені потрібно трохи відпочити... Підготуватися. − Звичайно-звичайно, − махає руками дядечко Вілдер. − Відпочивайте до вечора. А з Агтою я сам поговорю. І завтра вас особисто проводжу. По руках?

− По руках, − задоволено киваю.

Однією проблемою менше. Правда на її місці виникла інша. Але цю вирішити мені під силу. А ось якби в обозі не вистачило місця, навіть не знаю, як би я добиралася до Нзана.

Господар таверни теж відповідає радісною посмішкою.

− А зараз дозвольте вам запропонувати кухлик елю. Як частування.

− Краще теплого молока, − хитаю головою, пригадуючи поради викладача по вокалу.

− Як побажаєте, пані, − киває дядечко Вілдер.

І через кілька хвилин переді мною з'являється кружка теплого, солодкого молока.

− Спасибі, − дякую дівчині-офіціантці і беруся повільно потягувати напій.

Ох, як же давно я не співала. Здається цілу вічність. Чи вийде у мене задовольнити публіку даного закладу? Стає страшно... У що я вплуталася? А раптом мої пісні не сподобаються. Місцевих же я не знаю. І співати буду на рідній мові... Але якщо не спробую зараз, в цьому маленькому селі, то потім шкодувати буду. Адже це реальний спосіб заробити. Грошей, які дала графиня, надовго не вистачить, і все одно потрібно буде якось поповнювати гаманець.

Відганяю нав'язливі тривожні думки. Зараз зовсім не на часі займатися самокопанням. Адже погодилася вже. І назад час не відмотати. Треба заспокоїтися і вивчити свій новий інструмент.

Допиваю молоко і поспішаю в кімнату. Не в залі ж мені готуватися до виступу. А там, в затишній тиші, захищена надійними стінами, знову дістаю з мішка "домбру". Пробігаю пальцями по струнах, уважно вслухаюся в звучання. Тихенько намагаюся підібрати мотив. На пам'ять приходить кілька народних пісень, у них найбільш легка мелодія, і слова запам'ятовуються.

Мої руки, немов самі знають, що робити, ніби тримаю цей інструмент не вперше. І справа не тільки в вражаючій схожості з коханою бандурою. Справа в іншому. В душі. В душі самого інструменту. Він начебто створений для мене. Для моїх пальців, для моїх рук, для мого голосу.

Це настільки складно пояснити, що я навіть не намагаюся, просто насолоджуюся відчуттям давно забутої спорідненості і музики, що солодким болем віддає в серці. Вона все, що у мене залишилося від Батьківщини, від моєї Землі. І це викликає невимовний сум. Душа ще не змирилася з тим, що шлях додому закритий, але головою я розумію, що надії більше немає.

Час до вечора пролетів непомітно. Занурившись в звуки рідних мелодій, в слова рідної мови, я немов відчуваю смак до життя і намагаюся насолодитися кожним моментом. Обід мені приносить все та ж доброзичлива подавальниця, не забувши про кухоль молока. А як тільки за вікном темніє, я вже без страху і хвилювання спускаюся вниз. Чому бути того і не минути…

Зал наповнений відвідувачами. Їх ще більше, ніж з ранку. І всі такі гучні, гамірливі, а деякі і зовсім здаються запеклими головорізами. Не хотіла б я з кимсь із них зустрітися темряві на вулиці. Мене тут же помічає дядечко Вільдер. І, змахнувши рукою, радісно кличе до себе.

Незважаючи на впевненість, легке занепокоєння все ж охоплює. І коліна злегка підкошуються, коли підходжу ближче. Раптово згадується, що в стародавні часи виконавців, що не сподобалися, могли не тільки освистати, а ще й закидати тухлими яйцями, зіпсованими помідорами і іншою гидотою. Сумніваюся, звичайно, що у дядечка Вільдера є несвіжі продукти, а й отримати в обличчя залишками пирога з яблуками щось не хочеться.

− Не бійся, мала, − якось відразу переходить на «ти» господар трактиру. − У мене чуйка, що все буде добре. Інакше я б тебе не покликав.

Стискаю онімілі губи і ледь помітно киваю.

− Як тебе звуть, доню? − раптово запитує він.

Підіймаю погляд, зустрічаюся з добрими синіми очима. Так, він суворим був до мене, коли я тільки з'явилася на порозі, але таке життя. З усіма будеш милий, наживеш проблем. Та тепер я бачу, що у дядечка Вільдера м'яке серце, хоча зовнішність грізна і похмура.

− Анастасія, − ледь розтуляю вуста і відчуваю неймовірну насолоду, вперше назвавшись власним ім'ям. Досить з мене всіляких Ноель. Я бажаю бути собою.

− Анастасія... − повторює за мною чоловік. Немов пробує на смак ім'я. − Ну що ж Ано, удачі тобі.

− Дякую, − злегка посміхаюся і застрибую на стійку.

Зручно сідаю, розміщуючи на колінах інструмент, і зачіпаю приструнки. Легко торкаюся до тонких ниточок, тихо-тихо починаючи награвати першу композицію. Зал потроху вщухає. Мені здається, що навіть подавальниці завмерли, та і не донісши таці з замовленими блюдами і напоями.

− Мій дім зруйнували.

Лишились уламки.

Тепер у чужому домі

Я бранка…

Зривається фраза. Я і сама не знаю, чому починаю виконувати саме цю пісню. Я не планувала її зовсім. Не думала співати. Просто награвала в кімнаті, намагаючись побороти свій страх і самотність, намагаючись змиритися з думкою, що більше ніколи не побачу рідну землю, країну, місто. Не вдихну з дитинства знайомі аромати, не пройдуся рідними вулицями. Я тут чужачка, ізгой, одинак.