Розділ 16

Повільно повертаюся, навіть не помічаючи, як заманливо розчиняються стулки вікна, і в спину вдаряє прохолодне нічне повітря. Язик примерзає до піднебіння. Я не в силах видавити з себе ні звуку.

− Мила, мені здається, що це дуже і дуже погана ідея, − хитає головою леді Лірой, запалюючи невеликий світильник. − Тікати без відповідної підготовки просто верх дурості.

Мої щоки спалахують. Звичайно ж прониклива графиня відразу ж здогадалася, що я не на нічну прогулянку зібралася. Руки мимоволі стискаються в кулаки, і кінчики нігтів впиваються гострими півкружальцями в долоні. Моя необачна втеча закінчилася так і не розпочавшись. Тільки проблем стало більше.

− Так, ви абсолютно праві, − хрипко відповідаю. Нерозумно заперечувати очевидне. − Ви покличете варту? Його величність?

− Варту? - підіймає брову графиня. − Навіщо? Вона нам тут зовсім ні до чого.

Губи літньої жінки розсуваються в загадкової посмішки.

− Підійди до мене, мила. Сядь, − вона заклично поплескує по сидінню дивана біля себе. − Думаю, мені є, що розповісти тобі.

Роблю нерішучий крок вперед − поведінка леді Лірой абсолютно бентежить. Що вона задумала?

Роздратовано струшую головою. Яка тепер різниця! Мене зловили на гарячому, і шлях на свободу закритий. Сідаю на вказане місце і чинно складаю руки на колінах. Так, як вчила мадам Кану.

− Ти така молода і наївна, − сумно усміхається жінка, погладжуючи мене по руці. − Але на помилках вчаться. Ти зобов'язана зробити свої. А Сіл свої...

− Я не розумію... − підіймаю здивований погляд на свою співрозмовницю.

В її незвичних драконівських очах світиться розуміння і співчуття.

− Ти і не повинна, − добродушно гмикає леді Лірой. − А тепер давай-но подивимося, що у мене є для тебе.

Драконица злегка нахиляється і підхоплює з підлоги досить-таки важкий заплічних мішок.

− Тут є деяка провізія, підходящий одяг, гроші на перший час і ще дещо, що, впевнена, тобі обов'язково стане в нагоді...

Я ошелешено кліпаю очима, не вірячи своїм вухам. Невже графиня вирішила мені допомогти? Але чому?

− І ще, мила, − зніяковіло відкашлюється драконяча бабуся. − У нашій країні не дуже люблять людей. Та й зустрінеш ти їх не часто...

Багатозначно дивиться вона на мене. Розуміюче киваю у відповідь. Нічого дивного. Навряд чи дракони відчувають симпатію до жителів ворогуючої країни, яка до того ж підло на них напала.

− Тому я тобі дарую ось це, − продовжує вона, витягаючи з кишені дивний кулон на тонкому непримітному шнурку. − Це драконяча лусочка. Поки вона у тебе на шиї, ти для нашого племені будеш відчуватися напівкровкою...

Вона тут же одягає на мене артефакт, наче боїться, що я відмовлюся від такого щедрого дару. − Дякую, − видавлюю з себе.

В голові каша з різноманітних думок. А раптом це пастка. Підстава. Ну не може ж справді ця сувора жінка допомагати мені обвести навколо пальця свого онука.

− Ох, мила. Я роблю це не тільки для тебе, − злегка посміхається графиня. − Сілу теж піде це на користь... А тепер слухай уважно... Через годину в бік Теоюта відправляється віз за провізією. Сховаєшся в ньому. Тобі потрібно дістатися до села і приєднатися до якогось каравану, який прямує в бік Нзана, Гвінкру або Фрауслава. Це найближчі міста з порталами. А там вже розберешся, куди рухатися далі...

− Чому ви мені допомагаєте? − мимоволі зривається питання.

Мотиви графині для мене абсолютно незрозумілі. Навіщо вона зраджує свого онука і короля?

− Тому що так велено долею, − загадково виблискує очима стара драконица.

Недовірливо хитаю головою. Після стількох зрад повірити в щиру руку допомоги важко. Неможливо.

Небо за вікном починає світлішати.

− Тобі вже пора, мила, − цілує мене в лоб графиня. − Нехай удача супроводжує тебе, і боги візьмуть твій шлях під своє заступництво...

− Дякую, − хрипко шепочу.

Горло здавлює спазм. А на очах виступають непрохані сльози. Щире співчуття графині Лірой раптово зворушує до глибини душі.

− Біжи, дівчинко! − підштовхує мене в сторону вікна. − Віз повинен стояти у службових воріт. Ти його відразу помітиш.

Киваю і вдячно стискаю долоні графині. А в наступну мить уже стрибаю через низьке підвіконня і опиняюся на стежці в саду. Не гаючи часу, припускають до вказаного місця.

Леді Лірой виявляється права. У досвітніх сутінках навантажена бочками підвода відразу привертає погляд. Не довго думаючи, відкриваю кришку на одній з них і пірнаю всередину, дякуючи всесвіту за свої невеликі розміри. Тут пахне сирістю і квашеною капустою.

Мимоволі морщу ніс. Тепер я вся просмерділась цим запахом. Але сподіваюся, що одяг всередині мішка не встигне увібрати навколишні аромати. Серце б'ється настільки часто, що перехоплює подих. А раптом графиня обдурила. Раптом через якісь півгодини мене вивудить звідси розгніваний Сильвестр. Моя втеча тільки підтвердить провину.

Закушую від відчаю кулак, щоб стримати стогін, що рветься з грудей. Це воістину нестерпно. Здається, що мої нерви, як натягнуті струни. Кожен найменший шурхіт змушує злякано здригатися. А коли біля воза лунають гучні чоловічі голоси, і зовсім не дихати.

Але це всього лише кучер і його помічник. Вони перекидаються якимись жартами, неголосно регочуть і влаштовуються на козлах. Дерев'яна лавка скрипить під їхньою вагою, а візок злегка тремтить. В голові починає крутитися від нестачі повітря. Але я так боюся, що в цій нічній тиші навіть найменший шурхіт приверне увагу, що терплю щосили. І тільки лише коли підвода рушає з місця, а дерев'яні колеса починають ритмічно постукувати об каміння вимощеного бруківкою подвір'я, дозволяю собі зробити повільний тихий видих.

Здається, моя подорож почалася.

***

Через півгодини хвилювання вщухає. Підвода розмірено котиться по утоптаної грунтовій дорозі, злегка підстрибуючи на незначних вибоїнах. Чоловіки тихо перемовляються на козлах. Їхні спокійні голоси заколисують, як і погойдування воза. І я, незважаючи на незручне положення, умудряюся задрімати.