Розділ 15

По тілу прокочується нервове тремтіння. Злякано відступаю, коли дракон робить крок вперед. Слова завмирають в горлі колючою грудкою. Я тільки й можу, що хитати головою з боку в бік, заперечуючи його слова. Жахливі слова, зміст яких не відразу до мене доходить. Кол зрадник. Його затримали. А я спільниця.

− Ні... ні... − хрипко шепочу, нарешті повернувши собі здатність говорити. − Ви помиляєтеся.

Схлипую і впираються спиною в холодну кам'яну стіну. Бігти більше нікуди. А його величність все ближче і ближче. Його очі палають люттю, наче розпечені жарини.

− Ні, − знову повторюю і скрикую від болю, коли його долоні стискаються на моїх плечах.

− Ні? − гарчить він мені в обличчя.

Гарячий подих ворушить волосся біля скронь. По спині біжать мурашки, а ноги підкошуються, ніби наповнені ватою.

− Ти розумієш, що я можу з тобою зробити все, що мені заманеться, маленька принцесо. Тепер ти повністю в моїй владі. І тобі краще сказати всю правду.

Нервово ковтаю, відчуваючи як колючий клубок прокочується по гортані. Під ложечкою починає нити, в передчутті чогось незворотного, страшного... Що він зі мною зробить?

Нерівне дихання здіймає груди. Він нависає наді мною, мов скеля. Чорна, оповита темрявою і полум'ям.

Раптово стає гаряче. І не вистачає повітря.

− Маленька принцесо... ти тепер... моя дружина... − уривчасто шепоче Сильвестр.

Мої очі розплющуються ще ширше. А його губи раптово накривають мої.

Завмираю, немов спійманий птах. Серце готове вистрибнути з грудей. Мене ще ніхто не цілував. Так не цілував. З сумішшю люті і пристрасті. До болю мнучи губи, стискаючи руками плечі до нестерпно солодких відчуттів, притискаючи до себе настільки сильно, що я шкірою відчуваю ґудзики на його камзолі.

Упираюся долонями йому в груди, в бажанні відштовхнути. Але він навіть не відчуває мого опору. Тільки поцілунок стає завзятішим і жорсткішим, а руки переміщаються на талію. І я тану в його обіймах, забуваючи про все на світі, віддаючись на волю почуттям і відчуттям, вбираючи в себе це полум'я і розчиняючись в ньому.

З губ зривається тихий стогін. Він приводить до тями і його, і мене. Нарешті виходить вирватися. Кам'яна стіна знову холодить крізь тканину сукні, гасячи пожежу, яка палає всередині.

Дихаю часто. Хапаючи ротом повітря, як спраглий чисту, свіжу воду. Його величність теж дихає уривчасто і неглибоко. Струшує головою, немов намагається прийти в себе, хмурить густі брови. Обидві його руки упираються в стіну з двох сторін від моєї голови.

− Подумай про те, що я сказав, маленька принцесо, − хрипко каже, обпалюючи поглядом. − І, коли будеш готова у всьому зізнатися, приходь. Можливо, це пом'якшить твій вирок.

Король Сильвестр виходить, щільно прикриваючи за собою двері. Я залишаюся в кімнаті одна. Нервово кусаю губи, ходжу від стіни до стіни, протоптуючи доріжку в м'якому ворсі килима, завмираю біля вікна, незрячим поглядом проходячи по безтурботному пейзажу за склом.

Навіщо був цей поцілунок? Що він хотів ним сказати? Продемонструвати свою владу? А ті почуття, які в мені прокинулися... Як це все пояснити?

Притискаю пальці до понівечених губ. Вони до сих пір горять і поколюють. І при одній тільки згадці по тілу прокочується солодке тремтіння.

Роздратовано пересмикую плечима. Не про це зараз потрібно думати. Зовсім не про це.

Вінець у мене в руках − явний доказ причетності. Я або розкриваю свою сутність і пояснюю, для чого мені потрібен був артефакт, або стаю співучасницею Кола. З яких сторін не крути, а мене звинуватять у зраді. А там одна дорога − на плаху. Якщо Кола чекає в'язниця − навряд чи власного брата король накаже убити. То життя нікому не відомого дівчиська не варте ні гроша.

А те, що я незбагненним чином стала раптом його дружиною, нічого не означає. Швидше навіть робить моє становище ще гіршим і підштовхує позбутися прикрого тягаря. Король драконів явно гідний кращої партії, ніж людська жінка. І вже точно звичайна дівчина з іншого світу йому не пара.

Ледь чутний скрип дверей перериває мої тяжкі роздуми. Напевно повернулася дуенья і Деніз. Гірко зітхаю. Бачити зараз мадам Кану явно не хочеться. І так важко на душі, а повчальні бесіди і настирливе гудіння тільки гірше зроблять.

Приречено повертаюся, і з подивом дивлюся на Улу, що несміливо завмерла біля дверей.

− Ваша високосте, − робить вона глибокий уклін. − Його величність наказав мені прислуговувати вам.

− А де моя дуенья і служниця, − спантеличено насуплююсь.

− Їм надали інші покої, − уникає дивитися мені в очі Ула.

− Інші покої? − здивовано уточнюю.

Невже темниця? Кану звичайно не шкода, але Деніз явно не заслужила такого. Вона завжди була до мене добра.

− Трохи далі по коридору. Так наказав його величність, − киває Ула. − Принести вам обід?

Дівчина явно не бажає заглиблюватись в цю тему. Або просто ж не знає більше.

− Неси, − знизую плечима.

Перекусити явно не завадить. Хоча сумніваюся, що зможу зараз проковтнути хоч шматочок. У мене залишилося не так багато часу, щоб вирішити свою подальшу долю, а на ситий шлунок думається краще.

Перші пару ложок і правда з'їдаю насилу. Але розкуштувавши чудовий смак сирного супу, в одну мить проковтую всю порцію.

Король явно вирішив захистити мене від дуеньї, справедливо вирішивши, що і вона могла грати не останню роль у змові. По одинці допитувати підозрюваних набагато плідніше. До того ж, одна я, замкнена в цих кімнатах, без підтримки співвітчизників, відчую себе беззахисною та слабкою, і швидше піду назустріч бажанням його величності.

І я б пішла. І, можливо, розповіла б всю правду. Якщо б ця сама правда не загрожувала мені ще більшими проблемами. А так вибір у мене невеликий. Я повинна зберегти власне життя. І зберегти я його зможу, тільки опинившись якнайдалі від короля Сильвестра і Атара.

Потрібно втікати! Причому якомога швидше. Можливо навіть цієї ночі.