Розділ 14

Слова Колхера змушують шоковано замовкнути. Лише киваю у відповідь, ламаючи голову над черговою загадкою − навіщо брат Маркуса йде на такий ризик. У чому його вигода?

Заглибившись у свої думки, навіть не помічаю, як Кол міняється місцями з графинею Лірой. Тепер вже ми з бабусею йдемо попереду, а він про щось жваво розмовляє з леді Сабіною. Графиня теж натхненно розповідає про рослини, вказуючи то на хирлявий кущ з яскраво-червоними ягідками на гілках, то на дерево, що похилилося майже до самої землі. А я тільки й можу думати про те, як би скоріше закінчити з прогулянкою і полинути на пошуки вінця.

Омріяна мета зараз так близько, що серце завмирає в грудях, а по тілу прокочується тремтіння нетерплячки.

З задуми виводить раптовий тихий зойк графині. Жінка злегка подається в сторону і важко навалюється на мене.

− Леді Лірой? − злякано вигукую, бачачи як блідне обличчя бабусі.

− Ой, мила, − схлипує вона. − Схоже я підвернула кісточку. Незграбна стала на старості років...

Вона стражденно зітхає і стискає губи в тонку лінію, стримуючи стогін.

− Ну яка старість? Ви ще всіх нас з легкістю переплюне! − спалахую, і зручніше перехоплюю її за талію. − Давайте я вам допоможу дістатися до ваших покоїв і покличемо лікаря.

Ми потихеньку повертаємося і шкутильгаємо в бік парочки, що захоплено розмовляє. Сабіна різко відступає від Колхера, гнівно хмурячись, і в наступну мить її погляд падає на нас. В очах поселяється неспокій.

− Сабі, мила, все гаразд? − леді Лірой теж помічає напруженість між співрозмовниками.

− Так, звичайно, − відмахується дружина Маркуса. − А у вас? Щось трапилося?

− Та я ось ногу підвернула, − починає пояснювати графиня, знову зітхаючи і нарікаючи на свій вік.

Доводиться жінку ще раз запевнити, що вона молода, повна сил, і дасть ще фору всім нам разом узятим.

− Дозвольте, і я вам допоможу, − раптово вимовляє Кол, підхоплюючи бабусю на руки. Та, зашарівшись від задоволення, м’яко кладе руку йому на плече. − А ти подумай над моїми словами, Сабі, − кидає він наостанок.

Сабіна блідне і вперто задирає підборіддя. Мабуть, лорд Колхер не особливо подобається жінці. Цікаво, що ж він їй сказав? А раптом про вінець? І про мене?

Схвильовано вдивляюся в обличчя дівчини, але вона навіть не бачить мене, повністю занурившись в свої думки, нервово кусає безкровні губи і міцно стискає побілілими пальцями поділ сукні.

Струшую головою і прямую за Колом і графинею. Якщо дракон мене видав, то тим більше потрібно поспішати. Якраз є шанс вислизнути з-під пильного нагляду. Та й коли ми перетинаємо хол, лорд Колхер кидає на мене настільки багатозначний погляд, що одразу розумію − він чекає негайних дій.

Відводжу очі і щільно стискаю губи. Чомусь зовсім не хочеться відповідати на цей його безмовний заклик. Але при першій же можливості я все-таки збігаю, звичайно, перед цим дочекавшись лікаря, вислухавши його діагноз і побажавши графині одужання. Кол ще раніше покинув нас, поспішаючи кудись у справах... Тепер і у мене з'явилася така можливість.

Тільки в останній момент, коли вже збираюся виходити, графиня раптово хапає мене за руку. Її пальці стискають мій зап'ясток, не завдаючи болю і дискомфорту, але я відчуваю в них силу і можливість зупинити мене в будь-який момент.

− Ноель, дитинко, − насуплюється літня жінка. − Повір, біле не завжди біле... Потрібно вірити своєму серцю.

Здивовано кліпаю очима. Чи не почулося мені...

− Леді Лірой... я не зовсім розумію... − розгублено тягну.

Але графиня вже відпускає мою руку і безтурботно махає долонею.

− Ох, і болить лікарю. Чи не можна мені щось від цього нестерпного болю? − переводить вона погляд на цілителя, не бажаючи далі розвивати цю тему.

Хм... загадкова жінка...

Знизавши плечима, ще раз бажаю графині здоров'я і виходжу за двері. А там уже швидким кроком прямую в сторону залу з коронами. Спершу повертаюся до дверей своєї кімнати − від покоїв леді Лірой я не знаю, як дістатися до галереї − а потім, вже знайомою дорогою, спішно крокую до потрібного залу.

Охорони тут як і раніше немає, лише на початку і в кінці коридору по одному стражникові. Вони на мене мало звертають уваги, стоять собі нерухомо, витріщаючись вперед.

Тут доводиться сповільнити хід. Роблю вигляд, що прогулююся, розглядаючи картини, а при нагоді прослизаю у відкриті двері кімнати з коронами.

Третя зліва, здається так сказав Кол. Стурбованим поглядом обвожу велику кількість постаментів. Але раптово я розумію, що вказівки мені не потрібні. Мене немов магнітом тягне до непримітного обручу під скляним ковпаком. І тільки наблизившись, розумію, що вінець набагато красивіший, ніж здався на перший погляд.

Майстерно вирізані листя і квіти, переплітаються стеблами. Маленькі пташки покояться на гілках. А крихітні пуп'янки прикрашені ледь помітними дрібними дорогоцінними камінцями. Як тут не захопитися роботою майстра?

Від страху і хвилювання подих завмирає в грудях. Тремтячими пальцями знімаю ковпак і відкладаю в сторону. Без скла вінець здається ще прекраснішим. Він вабить надіти його на голову. Пальці так і сверблять доторкнутись до цього чуда. Подібне я відчувала ще на Землі, коли знайшла сережку.

Всі сумніви зникають з голови. Це він, безумовно він. Портал.

Нервово ковтаю і, нарешті, наважуюсь взяти в руки обруч. Лише секунду вагаюся перед тим, як надіти його на голову. І знайомий туман білястим серпанком обступає мене. Вітаю його як рідного, і знову опиняюся в білому, сліпучому небутті. Проте через кілька секунд сяюче світло застилає темним маревом. І серед цього туману з'являється величезна фігура чорного, як смола, дракона.

***

Мені страшно. Паніка охоплює крижаними кліщами. Дракон! Справжнісінький. Величезний. В горлі пересихає від жаху. І я відступаю на крок.

Але десь в глибині душі полохливим ​​метеликом тріпочеться співчуття до цього величного звіра. Звідки взялося це співчуття. Це дивне відчуття спорідненості. Пояснити мені не під силу.