Розділ 13

Уперта горошина ніяк не бажає наколювати на виделку. Ганяю її по тарілці, як грайливе кошеня нещасну мишу. А думками витаю далеко-далеко. Не за обіднім столом, де зібралася вся драконяча сім'я.

Перед очима образ короля Сильвестра, його погляд, що пропалює наскрізь, полум'я в очах. Побачив, чи ні? Розповів кому-небудь? Раптом мене зараз по обіді, під білі рученьки, та й на допит до його величності.

− ... ваша високосте... − долітає до мене уривок фрази.

За столом повисає гнітюча мовчанка. Саме вона виводить мене із задуми.

− Високість... − збентежено повторюю.

Підіймаю очі, і бачу приголомшені погляди, що схрестились на мені. Лишенько... це ж до мене зверталися. А я не почула про що питали? Адже запитували, це точно. Здається про покої... Начебто...

− Так-так, дуже сподобалися! − поспіхом заявляю. − Вони просто дивовижні, і головне − дуже теплі. Дякую!

Це чистісінька правда. У моїй кімнаті на диво тепло і затишно. Набагато тепліше, ніж, наприклад, в коридорі.

− О, люба, − поплескує мене по передпліччю леді Лірой − Це зовсім не моя заслуга, а Сабіни. Адже вона теж дуже мерзне. На відміну від нас, драконів, ви, люди, набагато більш чутливі до температур.

Люди? Вона сказала, люди? Здивовано дивлюся на дружину Маркуса. Ця дівчина людина? Навіть перепитую про всяк випадок, раптом почулося... Але ні, Сабіна Вейланд така ж, як і я. Подумати тільки. І цілком щаслива зі своїм "хтивим чудовиськом". Пороте мадам Кану стверджувала зовсім інше. І ніжність, з якою обіймає дружину Маркус, і її любов, що світиться в погляді, наштовхують на думку, що мене посилено "годували" неправдивою інформацією. Хоча може вони зі своїми такі лапочки, а чужинців, на зразок мене, готові розтерзати. Тим більше за обман...

В голові повна каша з суперечливих фактів, разючих відкриттів і нових вражень. Я ледь-ледь дотягую до кінця трапези, відчуваючи, як починає стукати в скронях. Мабуть, пора віддалятися. Я таки втомилася і перенервувала. Хочеться опинитися в тиші своєї кімнати.

Вибачившись перед присутніми, встаю з-за столу. Дорогу до своїх покоїв я прекрасно пам'ятаю, і провідники мені не потрібні. Але через якийсь час мене наздоганяє леді Лірой.

− Здається нам по дорозі, дорога, − посміхається вона і бере мене під руку. − Я теж страшенно стомилася за ці дні.

Мені не залишається нічого іншого, як з вдячністю прийняти компанію.

− Щоранку я гуляю в нашому прекрасному саду, − починає графиня. − Це воістину чудове місце. Особливо влітку. Але і зараз там чарівно. Його, я маю на увазі сад, наказала розбити матінка хлопчиків.

Підводжу здивований погляд на леді Лірой. Яких ще хлопчиків?

− Сильвестра і Маркуса, − уточнює вона. − Квіти і дерева везли з усіх куточків Ньелокара...

Вона розповідає і розповідає буквально про кожен кущик, про кожне деревце. Я лише киваю головою і захоплено охаю в потрібних місцях. Але у самої голова забита зовсім іншим. Наприклад, чи потрібно ще раз випробовувати удачу і вночі йти на пошуки вінця. Або його величність. Він так взагалі у мене з голови не виходить. До сих пір мурашки по шкірі бігають, коли згадую його погляд.

− ... складеш компанію? - пробивається крізь думки раптове питання.

Графиня Лірой дивиться на мене, явно чекаючи відповіді.

− Т-т-так... − обережно киваю.

Зрозуміти б тільки, в чому скласти компанію.

− Ось і чудово, дорога, − сяє усмішкою драконяча бабуся. − Значить, завтра вранці після сніданку я тебе чекаю. Впевнена, тобі сподобається прогулянка.

− Навіть не сумніваюся, − вичавлюю ввічливу посмішку.

Мабуть, леді Лірой мені подобається. Вже з першого дня видно, що жінка до мене ставиться з теплотою і турботою. Ось і ще один доказ того, що не всі дракони злісні і бридкі створіння. Втім, відразу розтікатися вдячною калюжкою теж не варто. Це може бути всього лише гра. Потрібна ж їм для чогось принцеса, раз в договір про перемир'я її внесли. А для чого? Бідолаха Ноель воліла розлучитися з життям, ніж служити запорукою миру в драконячому королівстві. Раптом знала щось, про що мені не розповіли. Тай мені, в принципі, ні про що особливо і не розповідали.

З графинею ми прощаємося прямо біля моїх покоїв, побажавши одна одній хорошого відпочинку. І це побажання, мабуть, стає знаковим. Тому що до восьмої години мене вже відчутно хилить в сон.

А прокидаюся я пізнім ранком від ледь чутних кроків Ули.

− Вибачте, ваша високосте, − червоніє вона.

Потягуюся і тру заспані очі.

− Нічого страшного, − відмахувався. − Мені і так пора вставати.

Смутно пригадую, що вчора домовилася з леді Лірой піти на прогулянку.

− Нести сніданок? − цікавиться служниця.

− Неси, − киваю.

Поїсти явно не завадить. Хоча голоду я поки не відчуваю. Все ж вчорашній обід був дуже ситним. Проте коли сідаю за невеликий столик, і Ула прибирає з таці кришку, апетитні аромати свежозготованної їжі пробуджують апетит. З сніданком розправляюся в одну мить, навіть не помічаю, як порожніють тарілки.

− Леді Лірой просила передати, що чекає вас в малій вітальні, − сповіщає Ула, прибираючи зі столу посуд.

− Дякую, − злегка посміхаюся і знову потягуюся.

За ніч я встигла гарненько відпочити, і думки про прогулянку на свіжому повітрі лише надихають. Швидко зібратися не складає труднощів. Тим більше за допомогою Ули. Доводиться одягнутися тепліше. На вулиці. незважаючи на сонячну погоду, холодно. І вовняний, підбитий хутром плащ цілком доречний. Моя пелерина явно не розрахована на довгі прогулянки. Не втомлююся подумки дякувати графині, яка подбала про мій одяг.

Мадам Кану насамперед намагалася напнути на мене усе найкрасивіше і дороге, не враховуючи погодні умови. І все для того, щоб перед драконами повикаблучуватись.

− Я вас проведу, − пропонує Ула.

− Проведи, будь ласка, − поправляю брошку на плащі.

Навряд чи мені вдасться знайти ту малу вітальню серед безлічі кімнат і залів. Я навіть гадки не маю, на якому вона поверсі.