Розділ 12

Сукня знаходиться швидко, тут же на кришці скрині. Як і нижня бавовняна сорочка з довгими рукавами, панчохи з тонкої вовни і повстяні черевички.

Швиденько одягаюся, сяк-так зав'язую шнурівку − благо, вона знаходиться з двох боків на талії − і обережно відкриваю двері. На якусь частку секунди здається, що мене знову замкнули. Закрили на замок, як тоді, в Ханарскому замку. Але дерев'яна стулка легко піддається від першого впевненого поштовху. Ще не вірячи своєму щастю, обережно виглядаю в коридор − раптом там варта. Але по безлюдній галереї лише гуляє протяг.

Щулюсь від холоду і рішуче переступаю поріг. Була не була. Тільки ось куди йти? Замок мені абсолютно незнайомий. Втім, заблукати я не боюся, дорогу завжди можна у когось запитати. Більше хвилює, в якому напрямку рухатися на розвідку.

Зупиняюся посеред коридору і задумливо дивлюся спочатку вправо, а потім вліво. Якщо мені не зраджує пам'ять − дорога направо веде до сходів. А ось ліва сторона поки − незвідана територія.

Подумки знизавши плечима, обираю її. Спочатку йду бездумно, розглядаючи портрети на стінах, залізні обладунки на постаментах і високі підлогові вази. Цікаво, для чого вони? Дивна форма і вигравірувані символи на них наштовхують на думку, що квітів в таких посудинах зроду не було. Може, це якісь ритуальні урни...

Довгий коридор гостьового крила закінчується поворотом. Не замислюючись, повертаю і опиняюся в широкій галереї. З одного боку на стінах висять все ті ж, порядком обридлі портрети. А ось інша приваблює мене набагато більше. Розкриті двостулкові двері кімнат являють погляду невелику затишну бібліотеку. За наступними видніється чи то вітальня, то чи салон. Ще одна кімната швидше за все являє собою виставку всілякої зброї. Підозрюю, кожен з мечів належав одному з предків королівського роду.

Так, переходячи від одних дверей до інших, розглядаю кожен із залів. За одне і знайомлюся з замком. Поки не натикаюся на чергову цікаву кімнату. Тут під скляними ковпаками на м'яких подушечках лежать різного виду корони, обручі, вінці. Навіщо така кількість підтверджуючих владу атрибутів, мені не відомо. Напевно, це для кожного члена сім'ї, для кожного виходу в світ або свята. А може є домашня корона, а є парадно-вихідна... Хто розбере цих вінценосних...

Я обережно ступаю за поріг і починаю методично розглядати кожну прикрасу. Руки так і сверблять доторкнутися до гладкого прозорого скла, дістати чергову красу і ближче її вивчити. Але якесь дивне почуття всередині заважає цьому пориву. Ніби знаю, що варто тільки пальцем зачепити скляний ковпак, і підійметься шум на весь замок. Тому, від гріха подалі зчіплюю руки за спиною і лише уважно роздивляюся. Раптом тут є і потрібний мені вінець. Я, правда, не уявляю, як він виглядає. Але чого на світі не бува, можливо горезвісна жіноча інтуїція прокинеться і підкаже, де жаданий артефакт.

На жаль, екскурсія проходить безуспішно. Я двічі переглядаю кожен екземпляр, але шосте чуття мовчить, як риба. Навіть жодного разу нічого не кевкає в серці, не озивається впізнавання в душі. Чи то я така байдужа, то чи тут вінця немає.

Вирішую покинути кімнату і продовжити подорож далі. Цікавість і азарт вирують в крові. Тепер уже роздобути вінець для мене не просто необхідність, а виклик. Чи зможу я знайти хоча б приблизно напрямок, в якому потрібно рухатися до бажаного артефакту? У величезному палаці із сотнею кімнат шукати вінець, це те ж, що і голку в копиці сіна, але надії я не втрачаю. Та й зайнятися більше нічим. Навіть ті жалюгідні залишки дрімоти, які я злегка відчувала, адреналін в крові розігнав під чисту.

Галерея знову повертає, в цей раз наліво. Я опиняюся в точно такому ж коридорі, як той, який веде в мою кімнату. Тільки стіни тут не прикрашають портрети, та й обладунків з вазами не видно. Чомусь стає трохи страшно. Серце починає гучно битися в грудях, віддаючись луною у вухах. Напевно, даремно я сюди зайшла.

По шкірі пробігає озноб, немов в один момент повітря навколо стало холодніше на кілька градусів. І в роті пересихає, ніби бігла крос на сонці. Шумно хапаю ротом повітря і ковтаю в'язку слину. Мабуть, пора повертатися. Ризикувати я не має наміру, а все всередині ніби кричить, що мене чекає небезпека.

Повільно розвертаюся в сторону галереї і раптово вловлюю чіткі, хоч і тихі голоси. Забуваю як дихати. Тіло миттєво покривається потом. Про те, що придумала собі виправдання, вилітає з голови геть. Лише одна думка б'ється в мозку спійманої рибкою - бігти! Бігти і ховатися!

Погляд кидається від стіни до стіни. Ні альковів, ні гобеленів, ні статуй, навіть горезвісних обладунків немає. Простір коридору видно як на долоні. За що ж тоді ховатися?

Посмикавши кілька ручок, забігаю в перші двері, що піддаються. Швидко оглядаю обстановку, і помітивши масивний письмовий стіл біля стіни, пірнаю під нього. А через якусь частку секунди ручка в дверях, тихо рипнувши, опускається, і в кімнату заходить двоє чоловіків. Закриваю рот рукою, щоб не видати себе необережним вигуком. Ну я і дурепа. Тепер вже точно підставила себе. Якщо б не піддалася паніці, а ще краще повернулася в галерею, можна б було використовувати виправдання. Але зараз, під столом, в невідомій кімнаті, моє перебування точно викличе питання. Настя − ти безголове опудало! Ось хто!

Чоловіки тим часом не поспішаючи перетинають кімнату. Мені видно лише їх ноги. І я відчайдушно сподіваюся, що стінка столу надійно закриває мене. На щастя, вони не затримуються в кабінеті, а цілеспрямовано прямують до протилежних дверей.

− Ти говориш, піднявся з ліжка? − здивовано запитує один з них.

− Не зійти мені з цього місця, докторе... − поспішно заявляє другий.

− Хм-м-м ...

Двері, тихо рипнувши, відчиняються, і дві пари ніг заходять в сусіднє приміщення. Голоси стають приглушеними, ледь помітними. До них приєднується третій. Чомусь саме його я чую виразно. Не слова, не їхня сенс. А тембр ... вібрації ... ледь помітні, хриплуватий нотки ...