Розділ 11

Відразу опускаю очі. Намагаюся більше не дивитися по сторонах. Але погляд зверху немов пропалює наскрізь, немов ставить на мені клеймо. Я відчуваю його всім своїм єством, як і жар, що розливається по тілу. І навіть не помічаю, як ми наближаємося впритул до східців.

Маркус поспіхом зістрибує з коня, знімає мене і швидко підводить до однієї з жінок, що стоять на ґанку.

− Нен, це принцеса Ноеліні. Подбай про неї, − скоромовкою видає і ховається в надрах замку.

Я, сторопівши, стою і кліпаю очима. "Нен" − це хто? Дама, видно відразу, вище статусом за інших. Плаття на ній оксамитове, з хутряною опушкою. У вухах виблискують дорогі сережки. Сиве, майже біле волосся забране в високу зачіску і закріплене позолоченими шпильками з великими сяючими каменями, такими ж, як в сережках.

Смутно пригадую, що "нен" − це начебто ласкаве звернення до бабусі. І схвильовано кусаю губи. Мені теж до неї "нен" звертатися? Смішно...

Вона, до речі, теж мовчить. І з цікавістю розглядає мене.

− Здрастуйте, − нарешті, вичавлюю з себе і за звичкою роблю уклін.

Погляд цієї жінки немов включає в мені вбиті стусанами і щипками правила поведінки. Дуже вже схожа ситуація на знайомство з Кану. Може, і ця схильна до рукоприкладства. А дракони − вони не люди. Набагато сильніші, запальніші і непередбачуваніші. Раптом штурхане так, що я встати не зможу. А мені ж вінець ще знайти потрібно. І краще це зробити, поки мадам Кану не приїхала. Без Кола, звичайно, мало надії. Проте, ануж удача мені посміхнеться.

− Здрастуй, миле дитя. Я графиня Лірой, бабуся Маркуса і Сильвестра... − несподівано усміхається мені драконица. − Можеш називати мене леді Лірой. Ти, напевно, втомилася з дороги? Я проведу тебе в твої покої.

Обережно киваю. Ласкавим тоном мене не обдурити. Кану говорила, що дракони хитрі й підступні. Причин вірити їй, не бачу. Вона, звичайно, могла набрехати. Але краще бути насторожі. Все ж я тут чужа, вважай полонянка. А покої цілком можуть бути і в'язницею...

− Спасибі, леді Лірой, − тихо дякую бабусі Маркуса.

Ввічливість ніхто не відміняв.

Графиня бере мене під руку і веде за собою в зловісний чорний замок, який настільки вразив мою уяву. Буквально з першого погляду.

Поки ми перетинаємо величезний світлий хол, з цікавістю кручу головою на всі боки. Палаци мені ще не доводилося відвідувати, якщо не зважати на катівні ханарського. Але хіба можна їх брати до уваги? Там крім лабораторії божевільного месьє Коломба, тюремної камери і ізолятора я ніде не була.

Широкі чорні сходи ведуть на другий поверх, а там вже розходяться на дві сторони. Обережно ступаю по гладкому чорному мармурі, побоюючись посковзнутися.

− Нам сюди, мила, − звертає праворуч графина Лірой.

Слухняно йду в зазначеному напрямку. Вже зрозуміло, що ні в яку темницю мене не ведуть. Інакше, навіщо підійматися в житлове крило? Пройшовши по широкому світлому коридору, ми зупиняємося навпроти чорних, прикрашених різьбленням і позолотою дверей. Я вже всерйоз побоююся, що і стіни в кімнатах теж чорні. Мабуть дракони мають чималу пристрасть до цього кольору.

− Ласкаво просимо, мила, − бабуся Маркуса відчиняє двері і м'яко підштовхує мене вперед.

Несміливо ступаю за поріг і з цікавістю оглядаю свої майбутні покої. Кімната не виправдовує моїх передбачень. Вона виявляється досить світлою і затишною, з широким ліжком по центру, невеликим столом біля стіни, парочкою крісел, туалетним столиком і великою скринею у підніжжя ліжка. А біля неї стоїть дівчина у форменій чорній сукні, білому фартуху і очіпку.

− Доброго ранку, ваша високосте, − схиляється вона в глибокому кніксені.

− Це Ула, − пояснює леді Лірой. − Поки не прибуде твоя свита, Ула візьме обов'язки камеристки, якщо ти не проти?

− Анітрохи, − хитаю головою.

Ула, так Ула... Це ж тимчасово. Скоро приїде Деніз, а поки можна потерпіти. Тим більше, дівчина, здається, досить доброзичлива і мила. Єдиний дискомфорт, що при ній я теж не зможу розслабитися і бути собою, як при своїй служниці.

− Ось і чудово, − ласкаво поплескує мене по руці бабуся Маркуса. − Через кілька годин обід. Але я все ж накажу принести тобі легкі закуски і гарячий трав’яний відвар сюди. І... − погляд дракониці задумливо проходиться по моїй запилюженій дорожній сукні. − Мабуть кілька суконь. Підберемо тобі вбрання до обіду...

− Спасибі, − знову дякую графині.

Вона лише посміхається у відповідь і виходить за двері, кинувши мені наостанок: "Відпочивай, дорога...".

Дерев'яна стулка безшумно прикривається. Тихо клацає язичок замку.

− Чи бажаєте чогось, ваша високосте? − через кілька секунд цікавиться Ула.

Задумливо оглядаю себе. Проводжу долонею по запорошеній спідниці і, змахнувши з подолу смітинку, задумливо відповідаю:

− Мабуть, помитися. Якщо це можливо.

Відчуття бруду і дорожнього пилу на шкірі змушує поморщитися.

− Звичайно, ваша високосте. Зараз все підготую, − присідає в кніксені Ула і зникає за непримітними вузькими дверима в стіні.

Звідти відразу починає долинати шум води. Звук, від якого я вже відвикла і який змушує в радісному передчутті забитися серце.

Після ароматної ванни − як же я за нею скучила − і легкого перекусу Ула наполегливо рекомендує мені прилягти до обіду. І я не бачу причин їй опиратися. Служниця прикриває важкі штори, приглушаючи світло в кімнаті, і тихенько виходить за двері, простеживши, щоб я зручно розташувалася на ліжку.

Але як тільки залишаюся в кімнаті одна, втома і сонливість зникає, як і не бувало. Ще якийсь час наполегливо свердлю очима візерунки на балдахіні в надії, що сон все-таки повернеться. Але, мабуть, організм вважає, що неспокійної дрімоти в дорозі досить і ніяк не бажає знову в неї занурюватися. Подумки махнувши на відпочинок рукою, сідаю на ліжку.

А якщо зараз спробувати хоч щось дізнатися про вінець? Мені ж ніхто не забороняв виходити, і де-юре я тут гостя, а не полонянка. У разі, якщо я когось зустріну на шляху, то не страшно − слуги у принцеси нічого питати не будуть. Іншим можна збрехати, що просто прогулююся, милуюся портретами в галереї − на щастя їх тут безліч − або ще що-небудь вигадаю... Зате, якщо мені сьогодні пощастить дізнатися, де зберігається  вінець, цілком можливо, вже вночі я зможу ним скористатися. А після... це все не матиме ніякого значення. Цілковито.