Розділ 10

− Ваша високосте! Ноель! − крізь павутину сновидінь доноситься смутно знайомий голос. Розліплюю важкі повіки і здивовано нахмурююсь. У перші секунди не можу зрозуміти, де перебуваю. Оніміла шия ниє, і сідниці також. А міцна чоловіча рука на талії змушує злякано забитися серце. Лише через кілька секунд спогади прориваються до свідомості і накочують задушливої ​​хвилею. Напад... перевертні... Бут...

Судомне зітхання зривається з губ.

− Ноель... ви прокинулися? − знову чую голос Маркуса Вейланда.

− Так... − хрипко відповідаю і облизую пересохлі губи.

Після сну страшенно хочеться пити. Та й інші потреби нагадують про себе. Цікаво, наскільки довго я спала.

− Ми зараз ненадовго зупинимося... − пояснює дракон. − Потрібно відпочити і перекусити. Ви, мабуть, зголодніли.

Від думок про їжу підкочує нудота. Заперечливо хитаю головою.

− Ні... Тільки пити хочеться...

Кінь потроху сповільнюється і повертає до невеликого переліска. За ним тягнеться вже густий ліс, але заглиблюватися в нетрі через недовготривалу стоянку немає сенсу.

Спішившись, Маркус знімає мене з коня, і я, густо почервонівши, тут же підтюпцем прямую до кущиків. А коли з'являюся на галявині, бачу, що дракон вже розсідлав і стриножив коня, а на морду йому начепив мішок з чимось, чим зазвичай так апетитно хрупають конячки.

− Нам теж не заважає перекусити, ваша високосте, − розпоряджається Маркус, вловивши мій зацікавлений погляд, спрямований на коника.

Неуважно знизую плечима, все ще відчуваючи легку нудоту. Відмовляюся від запропонованого хліба з шинкою і сиром. Але з вдячністю приймаю флягу з водою.

Кілька ковтків холодної освіжаючою рідини творять чудеса. І залишки сонного туману, що панує в голові, безслідно розсіюються. Тепер можна і озирнутися, і подумати про головне, чи то пак, як зіграти достовірно роль принцеси. Страх, що мою маленьку таємницю розкриють, як і раніше стискає серце крижаний рукою.

− Ні, ваша високосте, так не годиться, − невдоволено бурчить Маркус. − Вам потрібно поїсти. Наступна зупинка нескоро, а верхи вживати їжу я б не радив, тим більше, таким "умілим" наїзникам, як ви.

− Я не голодна, − уперто задираю підборіддя. − І вважаю, якщо мене в дорозі знудить, це теж вам не сподобається.

Дракон невдоволено стискає губи, але більше наполягати не намагається. Ще трохи поблукавши по околицях і розім'явши онімілі від довгого сидіння ноги, знову опиняюся на коні. Спина і сідниці заперечливо починають нити. Жорстке сідло це тобі не м'які диванчики в кареті. Хоча і там за день поїздки відчувався дискомфорт у всьому тілі. А тут і говорити нема чого. Після зупинки тільки гірше стає.

Цього разу вже не корчу з себе гордовиту мадемуазель, а соваюся на всю, зручно влаштовуючись. Хребет лише жалібно хрумтить у відповідь на мої ворушіння.

Погода до вечора псується. Холодний вітер нещадно б'є в обличчя, обсипаючи дрібними краплями осіннього дощу. Зуби починаю вибивати чечітку. Одяг у мене хоч і теплий, але явно не призначений для поїздки верхи. Розраховувалося ж на комфортну подорож в теплій кареті, де завжди є нагріті цеглини для ніг і невелика жаровня для обігріву.

Трохи уповільнивши хід, Маркус дістає примотану до сідла ковдру і загортає мене в неї як ляльку.

− Потерпіть трохи. Скоро вже Теоют. Це невелике село в тридцяти милях від Атара. Там ми заночуємо, і на світанку рушимо в дорогу.

Глибоко зітхаю. Ковдра дійсно зігріває, а думки про відпочинок додають оптимізму.

− Там є готель? − про всяк випадок уточнюю.

А то розмріялась про тепле ліжко, а його і в помині не буде. Слова про маленьке село якось не в'яжуться у мене з пристойним закладом. Чомусь відразу згадується велика кількість бліх і білизняних кліщів в середньовічних палатах. Практика навіть така була − ставити ніжки ліжка в ємності з водою, щоб паразити не турбували сплячих.

− Є трактир. Невеликий, але затишний, − відповідає Маркус.

− Без бліх і клопів, сподіваюся, − тихо бурчу і мимоволі пересмикую плечима.

− Заклад тримає мій хороший друг, і за якість я ручаюсь, − невдоволено гарчить Маркус.

Я тихо гмикаю. Це абсолютно ще нічого не означає. Те, що норма для середньовіччя, істинний жах для сучасної людини. Вірніше, для людини з Землі.

Раніше я була впевнена у всіх гостинних дворах − мадам Кану просто не дозволила б собі ночувати в сумнівному закладі. Але чого чекати від чоловіка, який звик до військової служби і ночівлям на голій землі? І, до речі, чи не в лігво вбивць він мене тягне.

Знову оживають забуті страхи, і недовіра підіймається в душі. Але від моїх обурень все ж є певний плюс, впевнена, з переляку я зараз веду себе як справжнісінька розпещена принцеса.

Темрява наступає раптово, немов куполом накриває навколишній світ, і я з подивом помічаю, як над головою коня повисає невелика вогняна кулька, що здатна освітити дорогу на кілька метрів вперед. Напевно, круто ось так володіти чарами. Клацнув пальцями, і вуаля − вже ліхтар... шкода, що у мене таких здібностей нема. Тоді, можливо, я б не дозволила з собою так поводитися. Змогла б відмовитися від пропозиції ханарцев. Втекти з-під варти. Знайти дорогу додому. А так доводиться сподіватися на інших, вивертатися і прогинатися під обставини. Відчуваю себе такою безпорадною, такою слабкою. Мабуть, вперше в житті...

Ще пару годин в темряві, і, нарешті, перед нами виникають обриси маленьких сільських будиночків. Вони гостинно блимають жовтими віконцями. Чути далекий гавкіт собак. А в повітрі виразно відчувається запах диму, і слабкі аромати свіжозготованої домашньої їжі.

У животі бурчить. Зголодніла я не на жарт.

− Майже на місці, − подає голос Маркус.

Я тихо зітхаю, вже мріючи про тепле вогнище і гарячу вечерю.

Кінь, процокавши копитами по курній, міцно утрамбованій дорозі, оминає символічні ворота. Я ще глибше закутуюсь в теплу ковдру, виставивши назовні тільки кінчик носа. Місцеві шавки, відчувши дракона, затихають, лише пухнасті хвости б'ють по землі.