Розділ 8

"Я допоможу ..." − ця фраза мене насторожила неймовірно.

Вона до цих пір крутиться в голові, не дає спокою. Виходить, брат короля і є той, хто повинен допомогти мені дістатися до вінця. Але хіба в такому випадку він не є зрадником?

Задумливо насуплююсь і злегка прочиняю шторку на вікні. Тихенько, крадькома. Мадам Кану і Деніз міцно сплять, чому я невимовно рада, і мені б не хотілося їх будити необережним рухом. Так ніхто не заважає мені і далі обмірковувати ситуацію, що склалася.

За склом повільно пропливають прибрані поля, бідненькі посадки уздовж дороги, кущі та самотні дороговкази. Іноді я бачу окремих вершників із загону Ханара, а іноді на очі потрапляють і драконячі лицарі. Очима знаходжу Колхера і похмуро дивлюся на чоловічу постать. Навіщо йому все це? Навіщо зраджувати братів?

Дракон відразу ж помічає мою цікавість і посміхається, ледве помітно підморгуючи. Миттю червонію і засмикую шторку.

Це що зараз було? Натяк на нашу таємницю або інтерес до моєї персони, як до дівчини? І те, і те бентежить і змушує нервувати. Як і увага незаконнонародженого родича короля Ньелокара. На зворотному шляху він досить відверто нагороджував мене компліментами і навіть примудрився десь дістати квітку та вручити мені. Мило... Тільки ось мотиви його для мене загадка.

Вінець, судячи з нашої розмови, досить потужний артефакт, створений людською відьмою. Сам лорд Колхер, або як він просив себе називати, просто Кол, згадував лише мимохідь події, розраховуючи, що Ноель повинна їх знати. Але мені легенду ніхто не розповідав, і я відчувала себе цілковитою дурепою. На щастя вдалося хоч щось зрозуміти з уривчастих фраз і зауважень.

Перше - вінець і правда може переміщати між світами, а це найголовніше, що мене зараз хвилює. Друге - його основна функція - з'єднувати пари. А саме підбирати другі половинки для представників королівського роду Вейланд.

Ну з половинками це відразу повз, яка з мене принцеса. Тут і їжаку зрозуміло, що королівською нареченою мені не бути. А ось потрапити в свій світ потрібно.

Єдине, що зудить на підкірці і не дає спокою - навіщо представникам Ханара цей вінець. І для чого їм допомагає лорд Колхер. Добрий самаритянин? Кану говорила, що у нього своя вигода. Але поки я її не бачу. Втім, і історії всієї про вінець я не знаю.

Карета в черговий раз підстрибує на вибоїні, і Кану тривожно схропує уві сні. Закушую губу, подумки просячи вищі сили, щоб вона не прокинулася. І ті, мабуть, прислухаються, тому що дуенья, трохи посовавшись і влаштувавшись зручніше, знову засинає. А я повертаюся до думок про артефакті і несподіваного помічника.

От не можу я йому довіряти, покластися на нього не можу. Не знаю навіть, в чому справа. Можливо мене зупиняє той факт, що він зраджує свою сім'ю, передаючи важливий артефакт представникам ворогуючої країни. Або що сам Колхер віддалено нагадує зовнішністю Санька, а це ось ніяк не викликає симпатії.

І хоч розумію, що моє ставлення до Кола може бути несправедливим і упередженим, а відмахуватися від передчуття не збираюся. Цей світ за кілька днів навчив мене, яким жорстоким може бути. Вірити тут не можна нікому. Ніхто так просто допомагати не буде. Потрібно тримати вуха нашорошеними і робити власні висновки.

Ханарці хочуть, щоб я їм передала артефакт і обіцяють повернути на Землю. Але сам Кол жодного разу не згадав, що потрібен ритуал для повернення. І, якщо подумати, то сережці, яка мене сюди перенесла, теж не були потрібні додаткові маніпуляції. Чи можна зробити висновок, що мені брешуть? Додому мене не відправить. Коли вінець буде у них, швидше за все від мене позбудуться... Без жалю...

Прийшовши до таких невтішних висновків, ще більше засмучуюсь. Потрібно рвати кігті з цього місця, і швидше. Раптом вийде самостійно скористатися вінцем...

Від подібних думок стає страшно. Я збираюся обвести навколо пальця дві зацікавлені сторони і зробити все по-своєму. Чи вийде? Серце тривожно б'ється, немов цей самий вінець вже у мене в руках. Я ризикую, дуже сильно, але з іншого боку розумію − це єдиний шлях додому і можливість залишитися в живих.

Уже в сутінках карета під'їжджає до невеликого містечка, я б навіть сказала села, яке розрослося до величезних розмірів. Оточений частоколом, з високою дерев'яною баштою в центрі, Альборо назвати селом важко. Але до кам'яних стін Сипа йому далеко.

Загін в'їжджає в масивні дерев'яні ворота, і поскрипуюча карета повільно котиться в оточенні воїнів, як полонянка серед диких варварів. Готель у Альборо теж є. Навіть не готель, швидше трактир. Великий, з просторим залом, де зависають місцеві вечорами, і парочкою кімнаток нагорі. Одну таку отримуємо і ми − його світлість Маркус уже домовився про все наперед.

Дуенья знову рішуче протестує проти спільної трапези і вимагає вечерю в спальню. Я лише зітхаю. Сьогодні я теж неймовірно втомилася, але оглянути зал і відзначити колоритний антураж мені цілком під силу. Так хотілося б тут посидіти, насолоджуючись вечерею, поспостерігати за місцевими і воїнами, побачити всіх в невимушеній обстановці.

Лише на кілька секунд мене, знайшовши момент, перехоплює лорд Колхер. І користуючись нагодою, що мадам Кану про щось запитує Маркуса, відводить трохи в сторону.

− Це вам, прекрасна Ноель, − лукаво посміхається дракон і презентує велике соковите яблуко.

Крізь тонку жовту шкірку плоду просвічується ніжна біла м'якоть, свіжий, з присмаком меду аромат тут же заповнює ніздрі. У роті збирається слина.

− Спасибі, лорде Колхере, − несміливо посміхаюся, не знаючи, як реагувати на цей презент.

− Нема за що, Ноель. І можете звати мене просто Кол, я ж казав, − м'яко картає. − Іноді ситуацію потрібно трохи підсолодити, і вона вже не буде здаватися такою плачевною. Чи не правда?

Розгублено киваю і, відчуваючи лопатками колючий погляд дуеньї, поспішаю до неї, міцно затиснувши в руці подарунок.

− Про що з ящером так мило гомоніли? − вже в кімнаті шипить змією Кану.