Розділ 7

Один з них підіймає голову, немов відчуваючи мій погляд, мій страх, і мою нестримну цікавість. Безпомилково знаходить серед безлічі вікон те, в якому застигла я, і пильно вдивляється у відблискуючу на сонці шибку.

Тихо пискнувши від несподіванки і збентеження, присідаю, ховаючись за високим підвіконням. Сподіваюся, встигла і не зганьбилася. Здається, я впізнала його. Це Маркус Вейланд, молодший брат короля. Ой, як «невдобно»...

− Ноеліні! Це що за витівки? − раптово чується грізний голос мадам Кану.

Мабуть, мій вигук розбудив дуенью.

− Чому ти повзаєш по підлозі?

Схоплююсь на ноги і заливаюся фарбою.

− Я... я шпильку загубила, − несу повну маячню. − Наче шпильки це моя турбота, а не Деніз.

Але раптом мадам спише це на звички мого плебейського походження. Бо краще терпіти приниження через це, ніж бути викритою в милування драконівським загоном.

− Криворука незграба, − припечатує Кану. − Марш вмиватися! І де ця ледащо Деніз?

Я ледь стримуюся, щоб не нагрубити у відповідь. Виносити причіпки і образи стає все важче і важче. Зупиняють лише думки, що зовсім скоро я буду вдома, і забуду все, що відбувається, як страшний сон.

Сполохана служниця з’являється на перший поклик, на ходу заплітаючи довгу густу косу.

− Вибачте, мадам Кану... − опускає очі перелякана дівчина. − Я не знала, що ви так рано прокинетеся. Вчора ви висловили бажання до восьми вас не будити.

Дуенья підтискає губи і задирає підборіддя.

− Бажання змінилося. Іди за сніданком. Їсти в одному приміщенні з...

Я, закотивши очі, подумки продовжую фразу про "брудних хтивих тварюк"... Цікаво, як вона збирається подорожувати в настільки небезпечній близькості до ненависних ящерів?

− Їх загін повинен вже прибути... − продовжує гудіти голос дуеньї. − Потім збереш нас. Ми повинні постати перед ними у всій красі...

Тут я здивовано підіймаю брови. А як же хіть? Це ж як цукерку поставити перед ласунам. Ай-ай-ай, мадам Кану... Отже вам подобається привертати до себе увагу...

− Нехай бачать, що представниці Ханара нітрохи не гірше за їхніх ящірок, − презирливо кривиться дуенья.

Деніз часто-часто киває і поспішає покинути кімнату, але я бачу, що як тільки мадам Кану відвертається від служниці, обличчя тієї на секунду спотворюється в хвилинній гримасі, яка в точності передражнює зневажливий вираз господині.

Ох, допекла вона до печінок не тільки мене, судячи з усього...

Сніданок проходить в мовчанні. У мене, як не дивно, апетиту немає взагалі. Повільно вожу ложкою по тарілці і думаю про ранковий інцидент. Побачив чи ні? Зрозумів, хто я? Роздивився? І чи буде в загоні сам король Сильвестр?

Зустрітися віч-на-віч з тим, кого я другий день так дбайливо завжди ношу з собою в ридикюлі і ні на секунду не розлучаюся, відверто ніяково. Скриня з папкою давним-давно спочиває на полиці з багажем, і повернути в рідні пенати портрет його величності ніяк неможливо. Тому доводиться ховати його і носити з собою мало не за пазухою, подалі від цікавих очей Деніз і мадам Кану.

− Сьогодні у тебе воістину апетит, як у справжньої пристойної мадемуазель, Ноеліні, − схвально киває дуенья, дивлячись на мій майже незайманий сніданок. − А то ти постійно накидаєшся на їжу, як голодуюча...

Стискаю зуби, і продовжую виписувати ложкою кренделя на дні тарілки. Так і хочеться їй відповісти, що я і була голодуюча. Спробувала б вона дві доби не їсти, куди б поділися манери пристойної мадам? Але я лише глибоко дихаю і рахую про себе до десяти. Кажуть, допомагає заспокоїтися...

− Ваша високосте, ну хоч ложечку з'їжте, − знайшовши хвилинку, шепоче Деніз. − Зупинимося ми тільки ввечері в Альборо, а по дорозі доведеться задовольнятися обідом всухом’ятку. А так хоч гаряче...

Підіймаю здивований погляд і розгублено киваю. А поки намагаюся виконати несподіване прохання служниці, та одягає дуенью.

Мадам Кану вбирається, як на бал і обвішується прикрасами, немов новорічна ялинка. Оксамитове темно-вишневе плаття з глибоким вирізом відкриває погляду стільки цікавого, що тут і ченці стали б похітливими чудовиськами. Тим більше, що великий темний рубін в золотій оправі, що висить на її шиї, немов стрілка, вказує куди потрібно дивитися. Навіть підбитий хутром теплий плащ не приховує спокусливу улоговинку. Так і хочеться запитати, а чи не боїться застудити найцінніше вельмишановна мадам...

Ні-і-і вже, якщо вона і мене змусить так одягтися, я точно встану на диби... І нехай вважає мене неосвіченою простачкою.

Але для Ноель, на щастя, підбирають більш скромний комплект. Ніжно-блакитне оксамитове плаття з досить-таки закритим коміром, такого ж кольору пелерину, підбиту хутром, і муфту. А прикраси з білого золота з прозорими каменями, напевно діамантами − вживу я їх не бачила жодного разу, але уявляла саме такими. Я лише прошу Деніз, коли вона приступає до зачіски, сьогодні обійтися без шпильок, і дівчина, швидко зметикувавши, киває та дістає з маленької скриньки красиві гребені і закріплює ними на маківці кілька пасом, залишивши інші струмувати по спині.

Поки спускаюся сходами, намагаюсь приборкати хвилювання, не звертати уваги на тремтячі коліна. Переді мною крокує мадам Кану, як королева, високо задерши голову. Висока зачіска, що нагадує корону з кіс, робить схожість ще більш очевидною. Я ж відчуваю себе зовсім невпевненою і відверто наляканою. Одна справа милуватися драконами з безпечної відстані, і зовсім інша бути в безпосередній близькості від них. Ще й раптовий жах того, що у мені впізнають самозванку, бентежить не на жарт і змушує покриватися холодним потом, кожен раз, коли уявляю пильний погляд Маркуса Вейланда. Дуже вже він схожий на брата...

Загін з Ньелокара привільно розташувався в загальному залі. Драконів впізнаю якось з першого погляду. І справа навіть не в обладунках. Зовсім не в них. Справа в тій аурі гнітючої давлючої сили, яка поширюється від, на перший погляд, звичайних чоловіків.