Розділ 6

Подорожуватиму в кареті я вперше, і для мене все в новинку. Чи треба говорити, якими очима дивлюся на лакований екіпаж, величезних сніжно-білих коней, кучерів у форменому одязі, та інші речі, звичні, для жителів цієї епохи, але абсолютно дивовижні для мене, дитини двадцять першого століття. І, звичайно ж, отримую в нагороду зневажливий погляд від мадам Кану. Вона, мабуть, вирішила, що покидьок суспільства нарешті долучився до прекрасного і культурного. Звідки їй знати, що в моєму світі це пережиток минулого і дивина.

− Ваша величносте…

− Ваша величносте…

− Ваша величносте…

Чуються улесливі шепотіння...

Мене смикає за рукав дуенья, і я теж змушена відірвати погляд від блискучої карети і повернутися в протилежну сторону. Туди, куди з таким підлабузницьким поклоном обернулися всі.

Присідаю в кніксені − Деніз трохи попрацювала над моїми навичками − і чекаю поки підійде той, хто так схвилював і налякав всіх, в тому числі і мене. Навіть краєм ока встигнувши помітити чорну постать короля Роверта, відчуваю, як в страху моє серце завмирає, як долоні покриваються холодним потом і в роті пересихає, немов у пустелі.

− Підведись, Ноеліні! − наказує, зупиняючись переді мною.

Випрямляюсь, намагаючись не помічати, як тремтять коліна. Але голову не підіймаю. Жорсткі пальці самі охоплюють моє підборіддя. Змушують подивитися в карі, але немов неживі, скляні очі.

− Я на тебе розраховую, Ноель. Не підведи... − вимовляє він.

У крижаному голосі настільки явно чується загроза, що по шкірі табуном біжать мурашки.

− Не підведу, ваша величносте, − шепочу затерплими губами.

Зовсім тихо. На межі чутності...

Він вдоволено киває. Вперше в погляді короля Роверта миготить крапля емоцій. Сподіваюся, з рідними дітьми він більше ласкавий...

Не дивно, що коли чоловік, нарешті, відходить, я відчуваю небувале полегшення і поспішаю забратися в карету до Деніз, яка вже там зручно вмостилась. І лише краєм вуха чую як неголосно але досить таки ніжно перемовляються його величність і мадам Кану.

Здивовано підіймаю брови і запитливо дивлюся на служницю. Та знизує плечима.

− Я буду її контролювати. Все зроблю, як домовлялися, − наостанок шепоче Кану. − Не хвилюйся, Рове. Ніхто нічого не запідозрить.

− Дівчисько...

− Вона...

Далі слова стають зовсім тихими. І я нічого не чую, як не намагаюся. Але розмова мені не подобається, хоча, якщо подумати, нічого у ній такого і немає.

Через хвилину, в екіпаж сідає і сама мадам, акуратно розправляє спідницю на колінах, прискіпливо оглядає мене. Метушливо беруся розгладжувати складки на подолі і вирівнювати перехняблений комір.

Карета, гойднувшись, рушає. Нарешті, я прощаюся з цим похмурим місцем, з Трісьюдом − столицею Ханара, з самим Ханаром, з його жахливим королем, з гидким месьє Коломбом і з усім, що мене тут оточувало. Сподіваюся, прощаюся навіки. Навіть дихати стає легше. І на обличчі з'являється посмішка, але я її поспішно зганяю. Чого доброго Кану побачить, і за радісний вигляд ще догану зробить. А то як же − брудна обірванка радіє зустрічі з хтивими ящерами. Цікаво, щоб вона сказала, якби дізналася, що портрет одного з них зараз у мене в ридикюлі.

Від цієї думки щоки обпалює жаром. Але я справді не винна. Вранці ми збиралися в такому поспіху, що я ледь не забула заховану під подушкою картинку. В останній момент її витягла. Насилу примудрилася. Адже Деніз снувала туди-сюди, збираючи речі. Довелося скрутити листок в трубочку і за вдалої нагоди засунути в ридикюль. Тепер сувій буквально обпікає стегно навіть крізь тканину сумочки і спідниці, немов натякає на якусь непристойну таємницю. І я соваюся цілу дорогу, наражаючись на осудливі погляди мадам Кану.

Непогано було б себе відволікти від незручної ситуації, милуючись пейзажем за вікном, але нестерпна Кану, немов на зло, щільно стулила штори і пустилася в нудні повчальні настанови. Її менторський тон і марудний голос ще більше змушують думати не про суть лекції, а про портрет короля і про те, що буде, знайди його вона в моєму ридикюлі. А адже дуеньї, і правда, в будь-який момент може прийти в голову перевірити, наскільки вміст моєї сумочки відповідає тому, що має бути у пристойної мадемуазель.

− Не смій навіть погляд підіймати на одного з них... дивитися в їхній бік. І борони творець, зазирнути прямо в очі! − крізь туман думок просочуються настанови.

− Чому? − вперше подаю голос.

− Це відвертий знак, що ти бажаєш вступити в заборонений зв'язок з драконом! − підіймає палець вгору мадам Кану.

− Звичайний погляд?

− Не звичайний! Ти слухаєш мене? Прямо в очі! − підтискає губи. − Не смій ганьбити Ханар! Зрозуміла?

Поспішно киваю.

− І слухайся у всьому мене! І краще мовчи. Без необхідності, рота не розтуляй. Якщо дізнаються, що ти самозванка... − робить театральну паузу дуенья.

Я ковтаю клубок у горлі, здогадуючись, що вона не договорила.

− Серед загону, що зустрічає, буде наша людина. Йому можна довіряти... Частково. Наскільки можна довіряти брудним хтивим...

− Тварюкам... − закінчую замість неї.

− Так. У нього своя вигода в нашому союзі, але Роверт, звичайно ж, все прорахував...

На цих словах мадам замовкає, про щось задумавшись.

Так і проходить наша дорога то в тяжкому мовчанні, то в ще більш тяжких нотаціях. І я, воістину, не знаю, що гірше. А в сутінках ми, нарешті, в'їжджаємо в ворота прикордонного міста Сип, в якому і повинна відбутися зустріч із загадковими драконами.

Карета, гримаючи колесами, підкочує до невеличкого готелю. З полегшенням вибираюся із задушливого екіпажу, нарешті зрадівши можливості побачити навколишній світ. Хоч кілька разів на дорозі нам доводилося зупинятися, щоб перекусити і збігати по нужді, але цього було явно недостатньо.

Приміщення заїжджого двору радує теплом і затишком. Зал наповнений апетитними запахами, які тут же викликають голодне бурчання. Благо, не тільки у мене, а навіть у самої мадам.