Розділ 5

Ізолятор виявляється невеликою кімнаткою, що чимось нагадує одиночну палату: вузьке ліжко, тумба, скриня і в кутку дивна металева штука на ніжках.

Поки я розгублено оглядаю своє нове житло, Бут підходить до цієї самої штуки і починає з нею возитися. Я кинувши кілька зацікавлених поглядів в його сторону, але так нічого і не побачивши, беруся далі вивчати обстановку і відволікаюся тільки тоді, коли чую потріскування вогню.

− Так буде тепліше, − кахикає стражник.

А через кілька хвилин в кімнатку вносять невелику дерев'яну ванну, відра з водою, чисті простирадла і рідке мило в глиняному глечику. Управляє всім цим процесом невисока пухкенька дівчина з гучним пронизливим голосом. Вона квапить слуг, які вправно тягають воду у відрах і наповнюють балію, а як тільки помічає, що все готово, швидко випроваджує їх за поріг. Бут йде сам.

− Все готово, ваша високосте, − переводить подих голосиста служниця. − Можемо приступати.

Впевненим кроком вона направляється до мене і приймається стягувати одяг. Її нітрохи не дивує мій чудернацький светр, джинси, шкарпетки. Здається, це і є та сама Деніз, яка про все повинна подбати...

Навіть не думаю чинити опір. Мені й самій хочеться скоріше поринути в чисту воду і помитися. Щоб там не думала ця Кану, а нечупарою я не була ніколи...

З зітханням опускаюся в трохи гарячувату воду, і в блаженстві закриваю очі. Ванну я вже давно не приймала, душем обходилася, економлячи час і воду.

Деніз намилює моє тіло, ретельно шкребе мочалкою шкіру, збиває піну на голові, промиваючи волосся.

− У принцеси було довге... − задумливо промовляє. − Та під час хвороби часто обрізають, − проводить вона по моїм підстриженим по лопатки косам.

Таки знає. Але не принижує хоча б, як інші. У двері тихо стукають. Деніз встає, підходить, перекидається парочкою слів з гостем, забирає у нього згорток і повертається до мене. Я куняю в ванні, поки вона возиться зі мною. Тривожна безсонна ніч змушує клювати носом в розслаблюючому теплі.

Мені б соромитися оголеного тіла, чужої людини, але я настільки втомилася, що мені вже байдуже. Тепер головне вижити і дістатися додому. Бентежитися буду потім. І поїсти б теж не завадило...

− Ваша високосте, − трясе мене за плече. − Підіймайтеся. Вода охолола. Вас потрібно витерти, інакше і справді захворієте.

Розплющую налиті свинцем повіки і в першу хвилину не можу збагнути, де перебуваю. Поки очманіло струшую головою і смутно пригадую, все, що відбувалося до цього, Деніз вже допомагає підійнятися і загортає мене в широке, нагріте біля жаровні простирадло. Притримує під руку, поки я перебираюся на ліжко. А там вже розтирає тіло рушником до почервоніння і швиденько допомагає одягнути чисту білизну, сорочку, панчохи і сукню. Підозрюю, що все це раніше належало Ноель, а тепер ось дісталося мені...

− Ще волосся просушимо... − бурмоче Деніз, промокучи вологі пасма чистим шматком полотна.

Проводить по ним щіткою, вичісуючи вологу з локонів, розрівнюючи їх до шовковистого струмуючого потоку.

− Сідайте ось тут. Я вам обід піднесу і жаровню пересуну ближче, − каже служниця і тут же береться діловито снувати по кімнатці, виконуючи задумане.

Згадка про обід знову викликає бурчання в шлунку. Підгинаю ноги і сідаю на п'яти. На коліна мені тут же опускається маленький дерев'яний столик. Схожі я бачила в лікарні для лежачих пацієнтів. І хоч обід у мене зовсім простий − вівсяна каша, здається, навіть без масла, але, по-моєму, з якимось варенням, чай і хліб з медом − уплітаю я все з великим задоволенням.

У цей час слуги виносять балію з водою і витирають вологу підлогу − як ми не намагалися бути акуратними, а все ж кілька калюж залишили...

А як тільки моє волосся достатньо підсихає, і Деніз сплітає його в красиву французьку косу, закріплюючи стрічкою на кінці, в кімнату без стуку заходить мадам Кану.

Служниця тут же схоплюється і робить глибокий уклін. Я продовжую сидіти на ліжку. Присідати так "витіювато" не вмію, так нічого і ганьбитися.

− Прибери тут все і залиш нас, − уривчасто наказує мадам.

Деніз в одну мить згрібає посуд і зникає за дверима.

− Ти зобов'язана мене і месьє Коломба вітати також, − піджимає губи мадам. − Для інших ти Ноель, для нас − звичайна дівка. Не потрібно задирати носа. Ти повинна пам'ятати, що вийшла з бруду! Підіймайся на ноги і продемонструй свій уклін! − наказує вона.

Спускаю ноги на підлогу і повільно встаю. Намагаюся пригадати, які кренделі скручувала Деніз. Я не бачила її ніг. Але дещо з фільмів пам'ятаю. На концертах ми просто кланялися, ніхто не вимагав тримати поставу, але хореографія у нас в коледжі викладалася, і гнучкості мені не позичати. Сяк-так перехнябившись, зображую, по пам'яті уклін.

− Огидно! − кривиться мадам Кану. − Нехай Деніз тебе навчить... Його величність, звичайно, ти теж повинна вітати глибоким поклоном. Обов'язково! Запам'ятала?

Киваю.

− А тепер поговоримо про твою місію... − оглядається гостя в пошуках, де б присісти.

Але стільців в моїй кімнатці немає. Зрештою, мадам опускається на скриню, причому робить це з такою гідністю, немов вмощується на трон.

Я залишаюся стояти, немов васал перед сюзереном. Втім, схоже воно так і є...

− Тебе − принцесу Ноель, згідно з договором про перемир'я, відправляють ... погостювати до короля Сильвестра Вейланда, що переміг нас у війні...

Мені вже стає страшно. Горло стискається в спазмі... Дуже добре я знаю історію. Бідна Ноель... Бідна я... Заручниця в руках ворожої країни...

− Ти повинна дістати древній артефакт, який зберігається в замку Вейланд. Магічний вінець. Тобі допоможуть... У нас є союзник, наближений до короля Сильвестра і його брата Маркуса.

− А як я повернуся додому? − відразу ж питаю то, що хвилює найбільше.

− За допомогою нього ж і повернешся, − відмахується мадам Кану. − Месьє Кололмб допоможе.

Підозріло дивлюся на неї. Ой, щось шито тут білими нитками...