Розділ 4

Зістрибую з вівтаря і оббігаю його, немов це може мені допомогти сховатися від лицарів. Ті навіть вухом не ведуть. Огинають з двох сторін перешкоду, відрізаючи шляхи до відступу. Змушують задкувати, поки не впираюся спиною в шорстку стіну.

Виставляю вперед руки, прикриваючись бандурою, як щитом.

− Не чіпайте мене! Що ви робите? − відчайдушно кричу.

Мені так страшно, що темніє в очах. Навіть амбали Санька в порівнянні з ними беззахисні кошенята.

Один вихоплює бандуру і з розмаху кидає її об стіну, я тут же кидаюся за нею, але мене перехоплює другий, впиваючись міцними пальцями в плече.

− Ні! Що ви наробили? − схлипую.

Серце стискається, рветься навпіл. Жалібний стогін улюбленого інструмента болем віддається в душі. Мені здається, вона плаче, як жива плаче. І я плачу теж. Не можу зупинитися. Сльози ллються з очей, залишаючи на щоках мокрі пекучі сліди.

− На твоєму місці, я б про себе думав, а не про мандоліну, − тихо каже другий.

Наче, я чую в його голосі співчуття. Підводжу голову. Заглядаю в жорстоке незворушне обличчя... Але він поспішно відводить очі.

Підходить перший. Безцеремонно зриває сумку з плеча, вивертає її вміст на землю. Навіть не намагаюся опиратися. Все одно марно. Опускаю голову і байдуже спостерігаю, як балахон, мадам Кану і стражник з цікавістю розглядають в загалом нічим не примітні речі. Пиріжки відразу ж відкладають в сторону. А ось пакет і цукерки навпаки довго вивчають, як і книги, зошити, ручки...

− Бут, виведи її, − наказує месьє Колумб, навіть не відриваючи погляд від мого пенала.

Вже дуже цікавою видалася йому блискавка на ньому.

Стражник, що тримає мене за плече, киває і різко смикає в сторону дверей. Ось тут я починаю опиратися. Хапаюся руками за вівтар, впираються ногами в кам'яну підлогу. Вириваюся і дряпаюсь що є сили. Знаю, що все одно мені проти цього Бута не вистояти, а здатися просто так, без бою, не можу. Не можу опустити руки, і як покірна вівця, поскакати на заклання. Ведуть мене явно не в сприятливе місце, так нехай бачать, якою ціною їм дістанеться відправка мене в цей самий "подумати"! І настільки я ціную надану ними честь бути принцесою Ноель!

Зрештою, Буту мої протести набридають, і він просто перекидає мене через плече. Гострі краї наплічника тут же впиваються в живіт. Більше я битися не можу. Руки потрібні для того, щоб упиратися в спину стражника і хоч трохи зменшити тиск.

Сил не залишилося. Голос захрип. Це перед ними я така смілива і стійка. А насправді, зовсім не впевнена, що Микита заявить в поліцію, що буде мене шукати. Що взагалі помітить мою відсутність. Хіба, коли зголодніє. Ну грошей не буде. Але... шукати мене... Ну не знаю... З ментами зв'язуватися... навряд чи... Заради якоїсь там сестри. Він занадто загруз в компанії Санька, і світитися перед законом сумніваюся, що ризикне.

Заносять мене в якусь кімнатку. Маленьку. З крихітним ґратчастим віконцем під самою стелею.

− Думати будеш тут, − каже Бут і скидає на матрац у стіни.

Тихо охаю, боляче приклавшись сідницями та лопатками. Але моментально сідаю і підтягую ноги до грудей, обхоплюючи їх руками. Підіймаю голову і насторожено дивлюся на стражника. Він не поспішає йти. Немов хоче ще щось сказати. Я бачу нерішучість в його очах... Але, через мить, чоловік все ж розвертається на п'ятах і виходить за двері.

Гучно брязкає засув. Клацає навісний замок. Я залишаюся абсолютно одна. Майже в непроглядній темряві. Крізь то саме віконце пробиваються лише мізерні жовтуваті відблиски ліхтарів. Невже так швидко наступила ніч? Адже зовсім недавно було ранній ранок.

Ледь чутно зітхаю і ще міцніше обіймаю коліна. Крізь джинси поколює солома, якою набитий матрац. Курточка абсолютно не рятує від холоду. Здається, що в цьому кам'яному мішку навіть холодніше, ніж на вулиці. Сирість пробирається під одяг, змушуючи щулиться від неприємних відчуттів і ще щільніше стулитись, щоб зберегти залишки тепла.

На очі знову навертаються сльози. Нічого не розумію. Куди я потрапила? Що за принцеси і величності? Невже я зійшла з розуму? Або це вони божевільні? Секта якась? Фокусники? Ілюзіоністи?

Знову згадується, як жалібно "плакала" бандура. Гули струни, віддаючись луною в понівеченому корпусі. За грудиною пече і тисне. Мені здається, там душа моя лежала. Моє майбутнє. Моє життя. Що тепер?

Плечі здригаються в риданнях. Такою переляканою і розгубленою я себе давно не пам'ятаю. Мабуть, зі смерті батьків. Коли зрозуміла, що залишилася одна. І ні на кого більше сподіватися. Є тільки я.

Сльози ллються і ллються. Я відчуваю, як наскрізь промокає тканина на колінах, як глухо починає стукати в скронях кров і пульсувати в голові тупий біль. Плачу гірко, надривно, поки вистачає сил. Поки вистачає сліз.

А потім в останній раз гірко схлипую і витираю долонею мокрі щоки. Як би там не було, а нічого вже не змінити. Я поки жива і выдносно здорова. Важливо зараз оглянути все навколо і зрозуміти, чи можна вибратися з цієї клітки.

Судорожно зітхаю і зводжуся на ноги. Намагаюся рухатися повільно і акуратно. Світла занадто мало, щоб я могла сподіватися тільки на зір.

Обходжу по периметру кімнатку, обережно ступаючи крок за кроком, і підходжу до віконця. Поблизу воно ще менше. Крізь ґрати впору пролізти тільки кішці. Та й видертися по слизьких сирих стінах мені явно не під силу. Ці ненормальні явно знали, де влаштовувати кімнату роздумів.

Повертаюся до матраца і знову скручують на ньому в клубочок. Стає холодніше. Тіло починає тремтіти. Лягаю, підгинаючи ноги, і накидаю зверху залишилася вільної, другої половину матраца. Стає трохи тепліше. Але від підлоги все одно йде холод, і я не припиняю тремтіти.

Мабуть я на якийсь час відключаюся, тому що приходжу до тями, коли мене різко за руку смикають догори.

Скрикую від болю. Плече вивертається, горить вогнем.

− На вихід, дівко! − гарчать над головою.