Розділ 3

Мені ледве вистачає сміливості закінчити розпочату пісню. Закінчити весело, задерикувато. Щоб ніхто не здогадався, як всередині все холоне від страху. Потім посміхатися, дякувати за гроші, приймати компліменти від доброзичливих пасажирів.

Не скажу, що кидають багато. Хіба я не розумію, з яким достатком подорожують на такому ось вигляді транспорту. Але навіть пара гривень для мене вже підмога. Тільки набагато більше радості мені приносять кілька жмень шоколадних цукерок. Дорогих, загорнутих в блискучу обгортку. Я знаю, що кілограм таких в супермаркеті коштує не менше трьохсот гривень. Така оплата ні Микиту, ні моїх колег не цікавить, а, значить, дістанеться до останньої крихти мені.

Цукерки вирішую покласти в пакет до пиріжків і на секунду мрійливо прикриваю очі − у мене, воістину, сьогодні бенкет очікується.

Потім акуратно згрібаю дріб’язок, розпихую по кишенях, ховаю бандуру в чохол і вдягаю на плечі. Намагаюся робити все спокійно і розмірено, немов немає нікого в тамбурі, немов не підозрюю, що задумали мої колеги.

У мене залишився останній вагон. П'ятий. Якраз потрібно пройти повз небезпечну компанію. Вони, мабуть, розраховують перехопити мене по дорозі і здерти свою частку. Бойове хрещення, так би мовити...

Але мені не можна втрачати ні копійки. Інакше Микита змусить ще завтра йти на промисел. А я не можу. Правда не можу. Зрозуміло вже, що сьогодні ніяк не встигнути не тільки на історію, але і на всі пари. Другий день прогуляти коледж − це рити собі могилу власними руками. На щастя хоч в магазині не моя зміна.

Ковтаю пересохлим горлом і прибираю за вухо впале на очі пасмо волосся − вічно воно з-під резинки вибивається! Роблю кілька кроків убік п'ятого вагона, ніби і справді маю намір йти в тому напрямку. Але краще синиця в руках, чи то пак зароблені гроші в кишенях, ніж журавель в небі...

Обережно дивлюся з-під вій на очікуючу компанію. Братки завмерли на низькому старті. Ще парочка кроків. М'язи напружуються. Про венах біжить адреналін. Серце часто-часто стукає десь в яремній ямці. Страшно так, що аж подих перехоплює. Мені всього лише потрібно протриматися пару-трійку хвилин. Не більше п'яти, і можна буде вибігти на зупинці...

Останній глибокий вдих. Різкий поворот. І я біжу в зовсім протилежний бік.

Дві хвилини. Один тамбур. Закриваю за собою щільно двері. Важка бандура заважає. Б'є по спині. Я навіть боюся дивитися в бік своїх переслідувачів. Не хочу знати, де вони.

Біжу.

Відчиняю ще одні двері. Кволі стулки легко розходяться. Під ногами жерстяна підлога з широкими щілинами - стик між вагонами. Тут сповільнююся. На мить здається, що я провалюсь вниз. Стає так моторошно, що темніє в очах. Гуде під ногами металевий лист. Мало не на дотик відкриваю другу стулку і з полегшенням пірнаю в наступний вагон.  

Тупіт за спиною підстьобує рухатися швидше. Але електричка сповільнюється, а значить скоро станція і порятунок...

Самотні пасажири здивовано дивляться на мене. Допомоги від них не чекаю. Вже давно усвідомила − всім навколо наплювати на те, що відбувається. Головне, щоб не зачіпало конкретно їх.

Перший вагон взагалі майже порожній. Лише кілька людей. Один чоловік розвалився на лавці і спить. Жінка з дитиною сидять в куточку і розглядають книжку. Та три кумці-бабусі про щось жваво базікають.

Пролітаю його, немов на крилах і опиняюся в наступному тамбурі. Далі бігти нікуди.

З грудей виривається сипле рване дихання. Кидаю погляд у віконце на те, що робиться в вагоні. Мої колеги вже подолали половину шляху. Вузький прохід змушує їх рухатися гуськом і уповільнює.

Закушую від хвилювання губу і хапаюся руками за брудну ручку дверей.

− Нумо! Нумо! − кваплю повільну електричку.

Уже показується перон. Але старенький потяг, скриплячи колесами, тягнеться по рейках, немов черепаха, і ніяк не бажає зупинятися. А мої недоброзичливці все ближче і ближче.

− Будь ласка-ласка-ласочка! − шепочу, стискаючи холодний метал ручки.

До дверей тамбура першому братку залишається не більше двох метрів.

Я вже бачу торжествуючу посмішку на його обличчі. Глибоко посаджені очі сяють переможним вогнем.

Кусаю губи і відчуваю солонуватий присмак крові в роті. Чомусь здається, що відібраними грошима справа не закінчиться. За опір мені ще й дістанеться.

Немов на підтвердження моїх думок амбал підіймає величезні кулачища і починає їх демонстративно розминати. Нервово ковтаю і ще міцніше чіпляюся руками за довгасту ручку.

У цей момент електричка, натужно рипнувши, різко смикається і, нарешті, зупиняється. Хлопець, певно, не очікував поштовху. Він погойдується і навалюється на колегу, який йде позаду. Я ледве встигаю відсмикнути руки від розсувних дверей. Але, як тільки вони відчиняються, тут же вивалююся назовні. Не обертаюсь назад. Відчуваю − амбал кидається до дверей і прослизає в тамбур та намагається схопити мене за чохол від бандури.

Навіть не дивлячись під ноги, стрибаю. Коліна підкошуються. Вдаряюся ними об жорсткий асфальт перону, але тут же зірвався і біжу в сторону якогось переліска.

Я не знаю, що це за станція. Якась маленька, сільська, невідома зупинка. Кілька будиночків далеко. Поля. Лісок. І мені потрібно дістатися до нього. Сховатися.

Навряд чи люди Санька будуть мене довго шукати. Понишпорять пару хвилин і знову в електричку. Той полтинник не вартий того, щоб витрачати на мене стільки часу. У них виручка за весь перегін раз в двадцять, а то й в тридцять більше. А я потім пішки до села і як-небудь вже додому доберуся.

З розгону пірнаю в рятівні кущі і відразу ж падаю на землю. А там вже поповзом-поповзом по вологому прілому листі подалі вглиб густих заростей. Як добре, що, незважаючи на осінь, не все воно опало. Деякі продовжують міцно чіплятися за вологі підмерзлі гілки.

Намагаюся навіть не дихати. Тиша розливається в повітрі, немов густа карамель. Здається, я з переляку навіть не почула, як електричка поїхала, а з нею і мої переслідувачі.