Розділ 2

Наполегливий дзеленькіт будильника не відразу розвіює глибокий сон. Умудряюся відключити дратівливий звук і знову провалитися в дрімоту. За вікном темно і свідомість ніяк не бажає зрозуміти, чому мені потрібно в таку рань підійматися.

Через три хвилини трель повторюється, і на цей раз я хоч і з труднощами, але приходжу до тями. Уривчасті спогади потроху прокльовується крізь залишки сновидінь.

Електричка ... Бандура ... Саньок ... Хай йому грець!

Повільно встаю зі скрипучого старенького ліжка і тупцяю вмиватися. Прохолодна вода швидко призводить до тями.

Непогано було б і поснідати, але Микита має рацію − в холодильнику конем грай. Сумні порожні полиці. Лише плоска, до останньої краплі видавлена упаковка з-під майонезу, цвілий окраєць і півпляшки оцту.

Тихо зітхаю і закриваю дверцята допотопного "Дніпра". Зате в шафці над столом знаходжу пачку старого чаю. Запаху від заварки вже не відчувається, але хоч окріп можна зафарбувати в бруднувато-коричневий колір і уявити, що п'єш щось смачне. Смутно пригадую, у мене в кишені рюкзака повинен бути пакетик з цукром. Як добре, що подруга Ліза віддає перевагу напоям без нього, і коли купує в буфеті каву, то всі стіки віддає мені.

Підсолодивши чай, залпом випиваю. Часу майже не залишилося. Все ж я трохи не розрахувала. Гаряча рідина обпікає язик. Тихо зойкаю і кидаюся до крана з холодною водою. Треба ж таке лихо собі накоїти. Зате шлунок майже вірить, що ситий, і перестає тужливо бурчати. Біжу в кімнату, поспішно натягую теплі шкарпетки, джинси, майку і светр. Акуратно ховаю бандуру в чохол, перекладаю підручники з рюкзака в сумку, і вибігаю в коридор.

Микита навіть не прокидається, не виходить провести. Він, мабуть, він сам ліг спати буквально півгодини тому. На секунду стає прикро. Цікаво, він мене хоч крапельку любить? Ось хоч трохи, зовсім небагато... Або я для нього лише спосіб заробити гроші?

Адже раніше все було зовсім по-іншому. До смерті тата і мами... І Микита був зовсім іншим. Оберігав мене, опікав, балував. А потім... Після тієї страшної аварії... коли ми залишилися зовсім одні, брата наче підмінили.

Кожен з нас переживав горе по-своєму. Нік пішов в загул. Шукав розраду у випивці, у компанії, в кому завгодно, тільки не в мені. Не бачив, як був потрібен. Єдина рідна людина, немов забула, про мене. Але я теж, як і він, втратила батьків. Проте, напевно, Саньок і пляшка набагато дорожчі стали братові, ніж рідна сестра. Вони знайшли потрібні слова... А я ні...

Ну що ж. І він, і я... Ми вибрали різні дороги.

Струшую головою, відганяючи спогади, витираю непрохані сльози. Не час себе жаліти. З чого це раптом я нюні вирішила розпускати. Сто років вже не плакала, а тут раптово накотило.

Закриваю двері на ключ і біжу на зупинку. Майже шоста. Якраз повинна підійти перша маршрутка.

Площа перед Троїцькою церквою безлюдна. І гострі шпилі на тлі темного неба виглядають загадково і готично, особливо підсвічені жовтуватими ліхтарями.

Швидко перетинаю перехрестя, кинувши ностальгічний погляд на облуплені стіни рідної музичної школи, і влаштовуюся на лавочці біля якоїсь бабусі. Старенька дрімає, склавши долоні на ручці кравчуки і насунувши пухнасту сіру хустину майже до самих брів. Ось куди вона в таку рань зібралася? Невже не хочеться в теплому ліжечку повалятися? Ех ... Солодко позіхаю і здригаюся від пробігаючих по тілу мурашок. Холод пробирається під тонку курточку. Синтепон від частих прань звалявся і став зовсім тоненьким. Як же я взимку в ній ходити буду, якщо в жовтні так мерзну?

Підсмикую вище комір і ховаю всередину підборіддя, намагаючись диханням зігріти шию. Все ж добре, що я вирішила хоча б півдороги проїхати, інакше точно здохла б від холоду. Автобус під'їжджає рівно о шостій. Годинник на ратуші відбиває голосно та протяжно. Якось дивно, незвично тужливо. Немов, віщуючи щось погане. Серце тривожно підскакує і вдаряється об ребра.

Даремно я погодилася на цю авантюру... Але хіба у мене був вибір?

Пропускаю стареньку вперед, і за нею застрибую на сходинку.

− За багаж плати окремо! − гарчить водій.

− Який багаж? − здивовано кручуся навколо своєї осі, намагаючись зрозуміти де він побачив додаткову тару, яка його так бентежить.

− Вона ще й питає!

− Шо ти комизишся, Михась! − раптово подає голос бабуся. − Хіба не бачиш, з кого вимагаєш гроші? Везе дитина свою гітару, нехай щастить… Студентка, мабуть. Їсти хочеш, дитинко? Водій фиркає і мовчки закриває двері.

У салоні порожньо, лише я так бабуся.

Я хитаю головою і ковтаю слину, що зібралась у роті. У животі починає бурчати тільки від згадки про їжу.

− Бери, не соромся! − суне мені в руку пишний пиріжок з начинкою.

Мабуть вид у мене голодний і жалюгідний. Навіть підсліпувату стареньку провести не вдається.

− Дякую, − тихо відповідаю і, влаштувавшись на сидінні, беруся зосереджено жувати. Відкушують маленькими-маленькими шматочками, щоб розтягнути гостинця якнайдовше і обдурити голодний шлунок. Знаю, що це, можливо, мій сніданок, обід і вечеря в одному вигляді. Начинка з сиру здається божественно смачною, ароматною, ніжною, немов повітряний крем. І на дивно ситною.

− Михасю, мені як завжди, біля "Альфу", − скрипить старенька.

− Зрозумів! − бурчить суворий Михась.

− А це тобі ще дитинко, − кладе мені на коліна пакет з декількома пиріжками. − Бери! Червонію від сорому, як помідор.

− Ні, що ви? − намагаюся відмовитися.

− Я сказала, бери! − наполягає бабця.

Дбайливо розгладжую тонкий целофан, ніби всередині найбільше в світі скарб.

− Дякую, − голос тремтить.

Не звикла я до таких ось добрих і безкорисливих вчинків.

− На здоров'я, − посміхається беззубим ротом попутниця і виходить на своїй зупинці.

− А тобі на якій? − повертається до мене грізний Михась.

− Казначейство, − кусаю від надлишку емоцій губи.

Водій ловить в дзеркалі мій приголомшений погляд і знизує плечима.