Глава 4

Він програв. Уже в котрий раз не зміг перемогти тих, хто по своїй природі слабший за нього. І все через що? Через людину, яка завжди приходила вчасно на їх захист. Від цього хотілось вити в голос! Звісно, Оріон міг і зашкодити їм, та він не хотів рухати людей.

"Це не їх справа" - переконував колись себе так хлопець, та вони все більше й більше шкодять його діям і так це просто залишити Кларк не міг.

Та зараз не варто про це думати. Краще взагалі відкинути всі не потрібні думки з голови, щоб вона ні в якому разі не дізналась про його вихідку.

З губ вирвався нервовий сміх. Знання того, що уже через декілька секунд він буде стояти перед нею ще більше псувала настрій. Вона бачила його наскрізь. Єдиного погляду було достатньо, щоб оцінити його настрій і поведінку, зрозуміти те, що сам Оріон був не здатен - і це було тим, що хлопець в ній ненавидів найбільше. Від Урси нічого не приховаєш, бо вона знає його, краще ніж він знає самого себе. Чи, принаймні, вона хотіла, щоб він думав саме так.

Він уже піднявся по сходах. Скоро відчинить двері - і все, в нього відніме дар мови, і забуде усе, що хотів сказати.

Хлопець зайшов в кабінет. Вона сиділа, закинувши ногу на ногу, та стукала пальцем по бокалу, який був наповнений червоною речовиною. Оріон, сковтнув, зігнувшись в легкому напівпоклоні.

- Ти запізнився, - вона не дивилась на нього - її погляд був направлений на тонкі пальці, що постукували скло. І цей звук починав дратувати хлопця, радувало хоч те, що Урса не дивилась йому в очі.

- З'явилися деякі труднощі, - впевнено відповів Оріон.

"Потрібно зробити так, щоб голос ні в якому разі не тремтів" - думав він, а дівчина повільно перевела погляд на нього і декілька секунд мовчала. І "вивчала" його, а потім перепитала:

- Труднощі? – вона припинила стукати по бокалу і просто дивилась на нього і хлопець готовий був провалитися під землю, лиш би втекти від цього погляду. Урса здогадається. Дівчина обов'язково про все взнає.

- Так, - його голос сам по собі став набагато тихішим, і це видавало його невпевненість. Кутики її губ піднялись в легкій посмішці, і вона поволі підійшла до нього.

- Оріон, - йому не подобалося як звучить його ім'я з її уст. Занадто по-доброму, занадто лагідно, занадто ніжно, що аж гидко ставало від цього "занадто", та він все-таки всім своїм видом показував нудьгу, як завжди. - Ти ж пам'ятаєш, про що ми говорили, як тільки ти потрапив сюди хіба ні?

- Як же мені про це забути? - стомлено відповів той, - Ти ж постійно мені про це нагадуєш.

- Ти не повинен мати ніяких секретів від мене

- Я не повинен мати ніяких секретів від тебе

Вони проговорили це разом, і всього лише на декілька секунд в кімнаті запанувала суцільна тиша. А полум'я свічки тріпотіло, ніби попереджало про небезпеку, ніби боялось.

- Де ти був, Оріон? - спитала Урса, забираючи з собою тишу. Краще вона б цього не робила. Її голос тепер був ще лагіднішим, ніж до того. А це ніколи не означало нічого хорошого.
 

- Я ж кажу: виникли деякі труднощі, - він навіть не замітив, як вона опинилася біля нього, настільки близько, що він міг відчувати її дихання на шкірі і від цього по ній ніби бігли мурашки.

Дівчина провела пальцем по його щоці, а потім – по губах, від чого хлопець ледь не втратив дар мови. Все, що зараз відбувалося було лише її грою і вона просто чекала, коли нарешті Оріон сам усе розкаже:

- Нумо, Орі, які у тебе були труднощі? Можливо, я зможу допомогти? – Урса не зводила погляду з його очей, а руками повільно-повільно почала знімати з нього піджак, що він навіть слова вимовити не міг.

- Це… просто дрібниці, - зумів зібратися він, а дівчина лиш хмикнула

- Дрібниці… Що ж, добре, тоді скажи, що це? – вона стиснула в руках сорочку, що була заплямовано його ж кров’ю і розірвана в тому місті, куди його ранив Томас. На її устах продовжувала сяяти лагідна посмішка, але в її очах спалахнула злість, - Ти знову не слухаєш мене, - констатувала Урса спокійно.

Оріон облизнув пересохлі губи. Він прекрасно знав, що спроба збрехати буде невдалою. І зараз вона стояла, окинувши його зневажливим поглядом і чекала виправдання. Хлопець не хотів ніч

ого казати, тому що все, що він робить – правильно; всі ті, кого він намагався вбити на це заслужили і ці двоє не виняток. Хай він в їх очах буде поганим – йому все одно.

- Так, ти права, - впевнено почав він, - Тому що я не вважаю, що маю тебе слухати. Вони не заслуговують на життя, - з ненавистю буркнув Оріон, а після цих слів уже не міг зупинитися, - Чому ми маємо ховатися, в той час як вони живуть як королі?

- Оріон, - тихо мовила дівчина, та хлопець навіть не збирався її слухати

- … Чому нас вбивають, коли їх захищають як тільки можуть?

- Оріон, - ще раз повторила вона, уже голосніше, та він дивився в сторону, його погляд був затуманеним, а руки стискалися в кулаки, неначе хлопець бачив, як прямо зараз вбиває своїх ворогів.

- … Що вони, кінець кінцем, ще у нас відберуть?

- Оріон!

Дзвінкий ляпас заставив його замовкнути. Місце удару почервоніло, і він направив погляд повний злоби на неї, а потім доторкнувся до щоки. Він забагато собі дозволив, і судячи по вигляду Урси, була вкрай невдоволена цим. Та хлопець мав виговоритися, хоч і знав, що це нічого не дасть. Зовсім нічого не дасть.

- Може ти забув, хлопче, хто ти такий? – вона говорила спокійно, але її голос так і випромінював небезпеку, і Оріону не лишалося нічого, як відійти від неї крок назад, - Як ти смієш знову починати цю розмову? – хлопець нахилив голову, а на його обличчя спало волосся, - Ти просто іграшка в моїх руках – істота, яка повинна виконувати все, що я скажу: накажу говорити – будеш це робити, накажу мовчати – мовчатимеш, накажу померти – тут же вб’єш себе всіма можливими способами. Тобі це ясно, Оріон?

- Так, - тільки й відповів він, але погляд на неї так і не підняв. А її слова знову й знову боляче врізались під шкіру, як зміїна отрута, від якої немає порятунку. Хлопець прекрасно знав своє місце, але не міг змиритися з цим.

Дівчина знову підійшла до нього і ніжно підняла його обличчя за підборіддя, заправила прядки його волосся за вухо, і провела долонею по щоці. Урса робила це так ласкаво, ніби не вона тільки-но нагадувала, хто він такий, ніби це не її погляд палав небезпекою і люттю.

- Пробач мені за це, Оріон, - і обняла, як мама, що обнімає своє дитя після безглуздої сварки. А він поклав голову на її плече, закусуючи губу до крові, аби не закричати від розпачу, що рвав зсередини.