Глава 3

Все те, що вицвіло давно – слова.
Слова – порожні звуки – голос брехні всього лиш.
Не даси їм обнімати себе без «льоду»,
А без «вогню» їм жити зовсім не дозволиш.

Меліса чула, як зачинилися вхідні двері. На її губах зразу розцвіла усмішка: Том, якого не було в дома цілий день, нарешті повернувся. За такий короткий час вона уже встигла за ним засумувати. Їм нечасто вдавалося нормально поговорити, тому сьогодні вона хотіла нарешті «спіймати» його.

Дівчина швидко вийшла з кімнати, а потім побігла по сходах. Волосся розсипалося на плечах, а нічне плаття розвівалося від кожного руку, що підкреслювало її тендітну фігуру.

- Том! – радісно вигукнула Меліса, накинувшись на нього з обіймами. Тільки хлопець був не в настрої. Він легко відсунув сестру за плечі.

- Обожнюєш же ти накидатися на людей, Меліса, - він осудливо глянув на неї, а та лишень захихотіла. Вона не бачила, хоча, можливо просто не хотіла бачити те, що зараз він не настроєний на розмови.

- Де ти був весь день? – запитала дівчина, - чому не сказав нічого, коли пішов?

Томас мовчки дивився на неї декілька секунд, а потім зітхнув, потираючи перенісся:

- Не важливо. Я йду спати, Мелі, і тобі цього ж рекомендую. І ще: не стій босими ногами на холодній підлозі, - він зняв плащ, і почав підійматися по сходинках, як дівчина схопила його за рукав.

- Але, Том, я хотіла з тобою…

- Відчепись. Меліса, я змучився.

І дівчина відпустила його, злегка нахиливши голову в бік:

- Добраніч, Том, - але відповіді вона так і не дочекалася: хлопець вже зайшов у свою кімнату. Безглузда усмішка ще красувалася на обличчі, тільки в ноги дійсно було холодно, а по щоці скотилася сльоза вниз.

Дівчина повернулась до себе і сіла на м’яке крісло, намагаючись стримати сльози. Томас завжди був таким: одночасно холодним, але вкрай дбайливим; дивиться на неї з добротою, але ніколи не дозволяє себе обіймати. Їх стосунки один з одним не можна назвати дружніми, але й відчуженими вони не були.

- Може він дійсно змучився, - мовила Меліса, яскраво усміхнувшись, - Так, просто змучився, а завтра ми нормально порозмовляємо.

Дівчина з ентузіазмом почала розчісувати волосся – і задивилась у вікно. Їй здавалося, що ось уже декілька днів поспіль на дереві хтось сидить. Сидить і дивиться. А один-єдиний раз, на декілька секунд, побачила «його» обличчя, і в цей момент серце пропустило удар… Тільки от це все їй просто здається.

***

Ранок. Меліса понад усе на світі обожнювали саме цю пору доби. Літом вона б обов’язково пішла на прогулянку, як тільки на вулиці почало світати. Вона б побігла на поляну, де найкраще видно схід сонця і дивилася, як усе навкруги оживає. Як починають співати пташки, зустрічаючи світанок; квіти розкриваються, а на них, як і на траві – роса, що лоскоче шкіру і дарує ніжну прохолоду в теплий ранок. І вона могла довго стояти там, поки на галявині не з’являться перші подорожні, а сонце почне несамовито пекти.

Так, дівчина любила літні ранки, але сьогодні – не літо і для вранішніх прогулянок немає часу. Сьогодні вона йде в нову школу, хоча уже була середина жовтня. В минулому місці навчання сталася неприємність, що змусила їх піти. І від факту, що потрібно йти на нове місце, всередині був неприємний холодок. Меліса не любила незнайомі місця, але хотіла завести якомога більше друзів і знайомих, а для цього потрібно зібрати всю свою рішучість в кулак, а сором’язливість заховати якнайдалі.

Брат чекав на неї у вітальні і дівчина хотіла, щоб Томас був з нею, в той момент, коли вона переступить поріг класу. Тільки це неможливо: він на два роки старший за неї, а значить ніяк не міг бути разом з нею. Радувала хоча б те, що вони навчаються в одній школі й будуть ходити туди разом.

Меліса спустилась в вітальню, де, крім Томаса була ще їхня мама - Леонора, яка тихо говорила з ним, а хлопець лише кивав з мученицьким вираженням обличчя. Коли жінка закінчила свій монолог, юнак звернувся до сестри:

- Я тебе чекаю на вулиці, - і вийшов з дому.

А їхня мама як завжди виглядала неперевершено. Її погляд так і випромінював холод та владу. Вона стояла з гордо піднятою головою. Довга чорна сукня підкреслювала її струнку фігуру, якій би позаздрили багато жінок, і крім цього, плаття додавало їй ще більше елегантності. Меліса захоплювалася своєю мамою: гордою і вольовою; леді, яка досягаю усього, чого прагне; жінкою, яка ховала всі свої емоції і йшла вперед, навіть якщо дорога терниста. Дівчина зачаровувалася нею, але не хотіла бути такою ж як вона.

Жінка підійшла до доньки. Здавалося, вся її постать випромінювала граційність, кожен рух був витонченим, її ходьба була ідеальною – як і належить справжній аристократці.

- Яким же Том буває нестерпним, - тихо прошепотіла вона, хитаючи головою. Леонора поклала руки на плечі Меліси й мовила, - Ти ж пам’ятаєш: будь хорошою дівчинкою і поводься, як справжня леді, щоби я тобою гордилася.

Дівчина кивнула. Вона не забула про це і слідувала її настановам, тільки що з цього вийшло? Меліса все одно розчарувала її. Не стала тією дочкою, якою мама б пишалася.

- Цього разу все ж буде добре, так? – невпевнено запитала дівчина, дивлячись в підлогу. Вона знала, що мама не любить цього, але нічого не могла з собою зробити.

- Звісно, невже можна в цьому сумніватися? – жінка нагородила дочку суворим поглядом, а потім додала, - Біжи вже, не заставляй брата довго на себе чекати.

А Томас стояв на вулиці, обпершись спиною об стіну. Його очі були прикриті, а вуста розпливлися в недобрій посмішку. Він чув кожне слово, що говорила мама його сестрі.

« Щоб я тобою гордилась, - він хмикнув, - Шкода, що я для неї з самого народження був лише тягарем»