Глава 1

Невідомість. Незнання того, що чекає його попереду. Нескінченна порожнеча і страх.. Страх, від якого всі думки плуталися між собою і не дозволяли оцінити ситуацію, в яку потрапив хлопець. А все те, що він придумав собі на майбутнє, надії його батьків і всі мрії в один момент просто розбилися на маленькі друзки, яких навіть за декілька років, здавалося, не зібрати.

Тоді Бенедикт думав, що весь світ зрадив його і відвернувся від нього. І саме тоді хлопчик зрозумів, що його життя зміниться до невпізнання.

Втрати. Він усвідомив, скількох людей втратив назавжди. Скількох більше ніколи не зможе побачити і скількох друзів більше не зустріне. Вони, напевно, будуть сумувати за ним… А він ніколи не зможе забути цих радісних днів, що більше ніколи не вернуться.

Від цього в горлі наростав клубок, а на очі наверталися сльози, які Бенедикт всіма силами намагався стримати. Ніхто не повинен знати, як йому боляче і страшно, адже колись це може обернутися проти нього ж самого. Це просте правило було освоєне ним ще змалку. Правило, що було намертво вбите в його голову мамою. Вона говорила, що можна плакати тільки тоді, коли тебе не помітять. Тільки тоді, коли ти один, можна кричати до зриву голосу і хоч трохи побути слабким.

Поряд з ним було декілька таких самих, як він. Їх везли в машині з відкритим дахом кудись туди, де починається нове життя. Хтось плакав не стримуючись, а у когось, навпаки, на обличчі була широка усмішка, ніби вони чекали на цей день все своє життя. Бенедикт не розумів цього: як можна радіти тому, що тебе забрали з рідного дому, не залишивши навіть можливості побачити того, кого любиш? Та хлопчик вирішив: він переживе все, що готує для нього доля, щоб в один день повернутися назад додому.

***

Небо затягли темні хмари – буде сильна злива. Вітер з кожною хвилиною посилювався. По шкірі ніби бігала зграя мурашок. Руки Бенедикта вже давно замерзли, настільки сильно, що він не відчував своїх пальців. Та йому було все одно. Зараз з’явився рідкісний шанс провести день так, як хоче він; і Бенедикт без зайвих думок вирішив провести його надворі на самоті.

Хлопець сів на траву, спостерігаючи, як з дерев повільно падає пожовкле листя, а вітер розносить його в різні боки і не дає можливості нарешті досягнути землі і завершити свій передсмертний танець.

Бенедикт, глибоко зітхнувши, почав нишпорити по кишенях, а потім дістав пачку сигарет. Взагалі курити їм суворо забороняли, але Бенедикта це мало хвилювало. Якщо не спіймають, ніякого покарання не буде. А найсмішнішим було те, що їх карали ті, хто з рук сигарети не випускав і кому за це нічого не було.

На устах з’явилася гірка посмішка, яка одразу ж зникла з обличчя, варто було піднести сигарету до губ і запалити її, вдихаючи в себе дим. Ці почуття було просто неможливо описати словами. Вони були приємними і дарували насолоду, якої і було доволі мало в житті Бенедекта. З кожною новою затяжкою дим ніби лоскотав його горло і хлопець все більше і більше заспокоювався.

Бенедикт не вважав себе залежним від куріння. Він цілком міг протриматися без цього тиждень, а то й набагато більше Але коли з’являлася можливість, одразу користався нею. Йому стало трохи тепліше, але не настільки, щоб провести тут весь день, як би йому цього хотілося. Та якщо він захворіє, це мало кого хвилюватиме. Ні, якщо подумати, це зовсім нікого не буде хвилювати.

Дощ почав крапати на землю. Вдихнувши дим останній раз, Бенедикт загасив сигарету, встав з землі і поправив плащ. Йому подобалася форма, яку він, як і інші хлопці, повинен носити майже кожен день. Багато дівчат говорили, що Бенедикт в ній виглядав дуже гарно і мужньо, хоча сам хлопець думав, що ця форма пасувала багатьом. Одяг був в міру зручним, що дуже його радувало. Він поправив чорні рукавички, які також були елементом одягу, але в холодні дні майже не гріли.

Бенедикт, не поспішаючи, йшов в сторону військового штабу – все ж йому не хотілося захворіти, а потім померти від звичайної застуди.

Раптом в нього врізався якийсь хлопчисько. Він дуже поволі підняв погляд на Бенедикта і здригнувся, та потім гордо посміхнувся, розправив плечі і підняв голову трохи вгору:

- А я як раз шукав вас, містер Андельфорд, - цей хлопчик говорив так, ніби йому дали якесь складне і важливе завдання і він, нарешті, його виконав і вирішив похвалитися своїм успіхом з усіма, - вас командир чекає.

Бенедикт подякував хлопчику, а потім, насолоджуючись останніми хвилинами спокою, зайшов в штаб і пішов у сторону кабінету. Йому було цікаво, що від нього хочуть, бо не міг же командир Роджерс побачити його з сигаретою в руках… чи міг? Хлопець сподівався, що в цьому немає нічого страшного.

У будівлі то тут, то там пробігали хлопчики, котрі кудись спішили і були дуже напруженими, а дехто навіть наляканим. Бенедикт подумав, що колись був таким самим. У перші дні, коли його привезли сюди, він зовсім не знав, що робити і відчував себе маленькою мишкою, яку загнав в кут величезний кіт. Хлопець завжди намагався подолати все погане, що йому зустрічалося на шляху. І йому це вдавалося. Майже. Хоча Бенедикт все одно не зміг вибратися з цього місця, але неймовірно хотів цього. Він бажав свободи.

Бенедикт увійшов до кабінету командира і зразу відчув як серце шалено б’ється. Це місце завжди асоціювалося йому з чимось поганим. Останній раз хлопець тут був два роки тому і розмова, що була тоді, закінчилась доволі погано.

- Викликали, містер Роджерс? – запитав він, сідаючи на крісло перед ним. Командир був невисоким і трохи повним чоловіком, з досить вузькими очима, які іноді, здавалося, дивилися ніби скрізь тебе. Йому було близько п’ятдесяти років.

- Так, Бенедикте. У мене для тебе одна пропозиція, - чоловік посміхнувся, склав руки в замок і подивився на хлопця зверху вниз. Він же мовчки чекав, коли командир продовжить, - Вірніше, ти просто не можеш відмовитися від цього. Є одна аристократична родина. Вона величезна, та в небезпеці знаходяться тільки двоє дітей з неї. Ти, Бен, повинен приглянути за ними.