Епілог

Три місяці потому

Я занадто хвилююся. Це перше моє повернення у Міжсвіття і Хаб. Керел таки здійснив свою обіцянку і ми майже місяць не віддалялися один від одного. Але в нашу ідилію увірвалися справи, які вже не могли чекати.

Керел влаштовував справи з королем, а я... Що гріха таїти. Не змогла я стояти осторонь від справ королівства. Дуже вже мені не подобалася роль жінок у цьому світі, і я вирішила серйозно цим зайнятися. Спочатку в Карістані, а там як піде. Це виявилося не так і складно, маючи вірну команду підтримки. Рент став моєю правою рукою і в усьому мене підтримував.

Але і цього мені було мало. Я вирішила проконтролювати, як перевертні виконують свою обіцянку, яку дав їхній альфа. І як виявилося, не всі перевертні її виконували. Я декілька разів зустрічалася з їхнім вожаком, і нагадувала, про це. Але він лише розводив руками. Все зводилося до одного: жінки самі були не проти. І взагалі, він не забував мені нагадувати, що не жіноча то справа. Але все це тривало, рівно до того моменту як я в Таршанському лісі підстрелила з лука одного перевертня за порушення законів.

Про цей випадок загомоніли не лише перевертні, а й всі інші істоти. І раптом усі згадали про закони, які є в королівстві. Вони скреготали зубами, але більше нічого не порушували.

З тих пір я жодного разу не почула в свою адресу слів: це не жіноча справа. І це мене неймовірно тішило, адже роль жінок почала потроху змінюватися в цьому світі.

Соль таки відправили на виправні роботи. Подалі від замку. І я її не жалію. Вона отримала це заслужено, і має понести покарання.

Десь через місяць я таки згадала про ще одну недомовку Керела, стосовно отрути, яку підсунула мені Соль. І тут він вже був повністю відвертим. І розповів, що отруту нейтралізувала магія тагрена. Лише найсильніші маги можуть робити таке, саме тому Соль і злякалася. А Керел дійсно не пошкодував магії для тагрена, наділивши його, а заодно й мене, магією рівною собі по силі.

Потроху стали забуватися та стиратися з пам’яті напружені роки в підпросторі. Це був важкий для мене період, хоча я винесла багато чого корисного з нього. Здавалося, після такого, мене вже ніщо не повинно лякати та хвилювати, але ні…

Зараз я неймовірно хвилююся. Я повертаюся до Хабу вперше, і не знаю як сприймуть мене істоти. Я ж навіть з Лешем не зустрічалася після повернення. Хочу побачити всіх істот, які стали мені рідними. Хочу і боюся.

Проходимо Браму і мій погляд прикіпає до клумби з чорнобривцями. Вони досі тут цвітуть. І від цього так стає тепло на душі.

– Ходімо до Хабу, – запрошує Керел. Він бачить мої хвилювання. Вкладаю свою руку в його.

У Хабі голосно. Лунають голоси і вигуки. І я одразу розслабляюся. Поринаю у звичну атмосферу. Ніби й не було цих років у підпросторі, і я досі медіатор Міжсвіття. Проходжу у вітальню і завмираю. Тут усі. Крестор з Ареїною, пан Веремей з Геммою, Сирі з Ведою, Селтеріна і пані Казик з Лешем. За них я особливо рада. Вони свого щастя чекали довше за інших. Немає лише пані Гргалензської, але в неї справи. Як завжди.

Я всіх рада бачити, як і вони мене. Хвилювання вмить зникає і я поринаю у веселу атмосферу. Шум, гомін, привітання і обійми. Це все круговертю проноситься навколо мене. До того моменту, як я чую його голос.

– Як тут весело.

Повертаюся до дверей. Там стоїть Апоріон з Астраєю. Він обіймає її за талію і богиня горнеться до нього. Невже вони тепер разом? Після усього, що було?

– Так, але тебе не запрошували, – повідомляю йому.

Досі не знаю як відношуся до нього, після усього що він зробив. Справ було багато, і я досі не вирішила для себе друг він чи ворог?

– Я й не думав, що ти мене пробачиш, – повідомляє Апоріон, ніби читає мої думки.

– От і добре що ми все прояснили.

– Не все, – заступається Астрая. – Я не хочу більше ворожнечі. Годі. Вистачило вже. Тому потрібно вирішити все зараз.

– Нам немає чого вирішувати.

– А якщо я пообіцяю, більше ніколи не шкодити роду Та’ар. Більше того, допомогти коли буде потреба.

– Я ніколи не попрошу твоєї допомоги, – карбую кожне слово. Я більше не та наївна дівчина з Землі, підпростір лишив після себе значний слід.

– Для себе ні. А для нього? – мовить Апоріон і пильно дивиться в очі.

От пронира! І як він так швидко дізнався? Я ж навіть Керелу ще не сказала, бо до кінця не впевнена!

– То що скажеш?

– Анітко, про що каже Апоріон? – допитується Керел. Він відчуває між нами напругу, але поки не вмішується.

– Домовилися, – після довгих вагань, я таки згоджуся я на пропозицію.

– Але в мене є умова, – додає Апоріон.

– Так і знала, що ти не можеш зробити щось безкорисно!

– Я буду його хрещеним.

– Анітко, поясни, – вимагає чоловік.

– Кереле, ти скоро станеш татом, – з посмішкою на обличчі повідомляю йому новину.

– Анітко… – Керел дивиться на мене, і не знає що сказати. Я бачу на його обличчі вихор емоцій. Хороших емоцій. – Це неймовірна новина, – нарешті він підбирає слова. – То ти тепер…