Розділ 52 Карістан

Королівство Карістан, Лудерконт

Анітка

Відкриваю очі. Я лежу на ліжку, в незнайомій і надто дивно обставленій кімнаті. Щось я таке вже бачила, але поки не можу згадати.

Голова важка, а горло таке ніби десяток котів дерли його кігтями. Кожен вдих дається з зусиллям. Але вдається. І повітря з легким свистом таке заповнює легені.

– Анітко, – Керел кидається до ліжка. Темні кола залягли під очима, обличчя вкрите щетиною, і цей приречений погляд. Кого це він вже ховати надумав?

– Де я? – слова даються мені з неймовірним зусиллям. Горло пече. На його місці ніби розпечена пустеля.

– Вдома, – лише одне слово, після якого всередині розливається тепло. Лише зараз я згадую, що це кімната в замку Керела. В Лудерконті. В його світі, а тепер і в моєму. Адже я не можу без нього. Але чому він такий втомлений? Невже перехід у Міжсвіття так тяжко йому дався?

– Кереле, що трапилося? – проводжу рукою по його значно відрослому волоссю.

– Більше ніколи так не роби, – чеканить він кожне слово. – Нікому не потрібна така жертва.

Ох! Жертва! І як я могла забути. Ми пірнали в озеро, щоб покинути підпростір.

– Чому ти не сказала, що не вмієш плавати? Ми б знайшли інший шлях. Більше ніколи, НІКОЛИ не жертвуй собою!

Ой, як його накрило. Я ж вижила, що такого?

– Все ж закінчилося добре?

– Добре? – істеричний смішок зривається з вуст чаклуна. – Ти померла Анітко! Якби не Селтеріна, яка відшукала твою душу, і кулон з магією тебе б вже не було. Я б втратив тебе назавжди.

То виходить то все був не сон. Це було насправді. Блукання Первісним Хаосом, розмови з Селтеріною.

– Ти розумієш, що залишила мене самого. Я так довго тебе чекав! Астраї вартувало неймовірних зусиль щоб тебе відшукати на Землі, а ти так безпечно відносишся до свого життя, ніби в тебе їх декілька!

Схоже, він справді перенервував. Я відчуваю від Керела хвилі турботи і занепокоєння.

– Ти навіть не уявляєш, що я пережив за цей тиждень.

– Тиждень? – сиплю я. Невже пройшов цілий тиждень?

– Так. Я ледь з глузду не з’їхав поки Селтеріна шукала тебе.

– Кереле, хто відправив Селтеріну на мої пошуки?

– Апоріон. Астрая не владна в Первісному Хаосі.

Отже, мої здогадки були правильними. Але чому він так зробив? Я не розумію вчинків цього бога.

– Він хотів мене вбити. Там на містку у підпросторі…

– Анітко, я розумію як це звучить, але насправді він допоміг тобі. Нам…

– Допоміг? Через нього я залишилася без магії і коли впала у воду не змогла собі допомогти.

– Я розумію твій гнів. Я сам гнівався на нього коли дізнався, що саме сталося на поверхні. Але він все мені пояснив.

– Кереле, чому ти його захищаєш? Він же намагався перервати твій рід?

– Я не захищаю його, але коли ти перемістилася порталом до підпростору, Апоріон пообіцяв, якщо я тебе знайду він не буде стояти у нас на шляху.

– Але він не виконав свою обіцянку! – вигукую я і заходжуся кашлем. Горло нещадно пече.

– Я теж так думав. Спочатку. Але є речі, про які ми не могли знати. Їх знає лише Апоріон. Вийти з підпростору можуть лише істоти без магії. Решта – гинуть при перетині межі. І якби ти, маючи магію перетнула межу, ти б одразу загинула. Адже душі з підпростору не потрапляють у Первісний Хаос. Вони не перероджуються. Вони одразу переходять у Потойбіччя, де боги не мають жодної влади.

Осмислюю інформацію. Якось не хоче вона вкладатися в моїй голові. Чи то тому що Апоріон таки стримав своє слово, чи тому що я могла отак просто загинути в підпросторі, від загрози, про яку навіть не підозрювала. Але Керел повірив у це. А йому я довіряю.

– Дивний у нього спосіб рятувати. Не міг просто сказати. Адже я й так померла.

– Він допоміг так як умів, – тисне плечима Керел. – Поки Астрая підтримувала життя у твоєму тілі, Апоріон відшукав Селтеріну, пообіцявши витягти вас обох з Первісного Хаосу.

– Я ще не можу все усвідомити. Важко прийняти те, що я була мертва.

– Важко прийняти? А мені як було? Коли я переправив тебе до Міжсвіття ти вже не дихала. Якби не Астрая, я б не знав що робити. Це вона підтримувала твоє тіло.

– І покликала Апоріона?

– Він сам прийшов. Запропонував допомогу.

– І ти одразу її прийняв?

– Спочатку він розповів що трапилося, а потім отримав від мене пару трійку ударів. Лише потім я зміг вислухати чим він може допомогти.

Розумію, як Керелу було важко.

– І тому ти тепер будеш сидіти тут! Я тебе не випущу за межі цієї кімнати, доки не впевнюся, що ти нарешті почала думати за себе. І так! Можеш називати мене тираном, деспотом чи божевільним, але я нікуди тебе не відпущу.

Я слухаю Керела і на моєму обличчі з’являється усмішка. Можливо він і справді тиран і трохи божевільний. Але він мій тиран. І за це я його кохаю.