Розділ 51 Селтеріна

Первісний Хаос, непідвладна територія.

Анітка

«Я жива?» – перша думка, яка формується в голові.

Відкриваю очі. Скрізь лише один туман. Я в підпросторі чи це інше місце? Навколо всепоглинаюча тиша. Я у тому ж одязі. Але він чистий і сухий.

Стаю на ноги і роблю крок. Дивне відчуття невагомості. Ніби я нічого не важу. А ще неймовірна легкість у тілі. Ніби немає усього тягаря турбот і зобов’язань. Дивне відчуття.

Як і дивне місце. Адже під ногами я не відчуваю твердості землі. Роблю крок і провалююся в туман. Ні. Це точно не підпростір. Тоді де це я? Поруч нема нікого, хто б міг відповісти на мої запитання.

Куди йти я не знаю, але і лишатися на місці я не збираюся. Тому роблю несміливі кроки у вибраному напрямку. Навколо лише туман. Жодного каменю, дерева чи травинки. Туман скрізь. Під ногами, над головою і навколо мене. Туман досить дивний. Я можу поторгати його рукою. Відчути його пружність і м’якість. Але ж так не має бути…

Я вже йду досить довго, але навіть не втомилася. Я не відчуваю ані спраги, ані голоду. Та й самопочуття моє досить хороше. Це все дивно. І наштовхує на нехороші висновки. Аби я була живою, то зараз мала б хоч якісь відчуття. Хоча б відчувала горло, яке від задухи мало б горіти вогнем. Але зі мною все гаразд. На перший погляд.

Блукаю у безмовній тиші. Але не зупиняюся. Знову з’являється таке відчуття, що часу у мене небагато. Я вже відчувала таке в Лудерконті, і тоді мої підозри справдилися. Тому зараз теж довіряю своїй інтуїції.

За час, що я блукаю тут, я думаю про все. Чи вдалося істотам дістатися Міжсвіття? Чи зустрілися Леш і пані Казик? Боюся думати лише про одне: що сталося з Керелом? Сподіваюся, він не наробив дурниць. Мене лякає те, що він може зробити, коли дізнається що я так і не дісталася Міжсвіття. А все це через Апоріона! Через цього вреднючого бога, який вирішив погратися моїм життям. І що хотів зробити Апоріон? Вбити? Тоді чому не напав втретє? Він же бачив що я вже без магії. Чому він зупинився?

І тепер я… Де? Сама не знаю…

За роздумами навіть не помічаю, як тишу розрізає звук. Не голос. Це схоже на сухий шелест. Ніби сотні, а то й тисячі комах одночасно махають своїми крильцями. Цей звук приваблює і заворожує. Манить дізнатися, хто ж таки його продукує. Йду на звук. Він ніби пульсує у цьому невідомому мені світі. Ніби він тут головний. Помічаю, що туман починає змінюватися. Він тут не такий густий і крізь нього проступають тіні. Зупиняюся на місці, адже щось у цьому мені здається неправильним. Лячним. Завмираю. Саме вчасно. Адже десь праворуч від мене промайнула тінь високого неприродно худого силуету. За ним тягнуться довжелезні ланцюги. Вони не торкаються землі. Їх кінці обвиті навколо напівпрозорих людей, які смиренно ідуть за силуетом. Ця сцена виглядає лячно і у мене з горла мимоволі виривається хрип жаху. Істота миттю зупиняється і роззирається довкола. Невже він мене почув? Ціпенію від страху. Шелест не припиняється. Цей звук лише стає голоснішим і вабить все більше, хочеться бігти йому назустріч. Але мозок каже: стій. Не знаю, що то за силует і куди він веде тих «людей», але моя інтуїція знову волає: «небезпека».

Істота крутить головою в пошуках джерела шуму. Не знаю як вона орієнтується, але вона повертає свою голову до мене. І, не зважаючи на те, що у неї немає очей, я розумію, ще мить і вона мене побачить!

Серце гупає у грудях, мозок гарячково шукає вихід з ситуації, а тіло вже націлилося бігти. Хоч я і розумію, що це найбільша дурість, яку я можу зараз втнути. Істота робить крок у моєму напрямку, і з мого горла майже виривається черговий хрип жаху. Майже. Адже наступної миті переді мною з’являється біла пелена, і до мого рота притуляється прохолодна рука.

Моє серце бухкає вже десь у п’ятах. А я в усі очі дивлюся, як істота відвертається і йде геть, тягнучи на своїх ланцюгах напівпрозорих «людей».

Лише зараз я переводжу погляд на білу пелену, що загородила мене собою від істоти. І знову втрачаю дар мови. Вона прибирає свою руку і чекає поки я прийду в себе.

– Сел-те-рі-на? – по складах вимовляю ім’я привида. Адже це вона!

– Сафенітко, я вчасно тебе знайшла. Ще трохи і було б запізно.

– Що це було? – запитую її. Я ще не зовсім відійшла від шоку.

– Шукач душ. І якби він тебе побачив, то вже б ніхто тебе не врятував.

Шукачі душ... Це ж що виходить?

– Селтеріно...

– Нам потрібно поспішати, – перебиває вона мене, – часу обмаль.

Привид хапає мене за руку і тягне в той бік звідки я прийшла.

– Але ж звуки там, – я вказую на напрямок з якого ще лине шелест, і який неймовірно приваблює мене.

– Закрий вуха. Це шукачі приваблюють душі. А потім відправляють їх на переродження. Йди за мною. Не відставай.

Затуляю вуха руками і йду за привидом. Коли перестаю чути цей звук, розумію весь жах ситуації. Я ледве не потрапила до рук шукачів душ. І хоч я не знаю що таке те переродження, але відчуваю що для мене воно не несе нічого хорошого.

Йдемо швидко. Шляхом, який відомий лише Селтеріні. Дивуюся, як вона тут орієнтується, адже навколо лише туман.

– Тепер можна перепочити, – повідомляє вона. – Втомилася?