Розділ 50 Озеро

Сьогодні потрібна вся уважність і витримка. Верениця з 26 істот досить примітна, і я озираюся кожного разу коли чую найменший шурхіт. Так, не всі вдосконалили вміння ходити непоміченими, але вони мають інші вагомі переваги. Ми всі тут стали однією великою родиною, яка захищає один одного. І я навіть оговтатися не встигла, як стала їхнім ватажком. Задовго до того, як зрозуміла, що маю магію у підпросторі.

Не знаю чому вони мені довірилися, але ці істоти повірили в мене і підтримували всі мої ідеї. Такої підтримки я не відчувала ніколи у житті. А ще за цей час зрозуміла, наскільки дурною я була. Як я могла думати, що зможу прожити на Землі без усього цього? А без Керела?

Я сную вереницею туди сюди, постійно прислухаючись до звуків підпростору. Не вірю я, що нас ніхто не помітив. Адже від місця порталу до озера чималенько шляху. Хоч як я не намагалася, але мені так і не вдалося відкрити портал ближче до озера. І це неабияк турбувало мене. Адже якщо тут не вийшло, чи вийде відкрити портал у Міжсвіття?

Коли до озера лишається рукою подати я починаю їх відчувати. Двоє. Вартові.

– Леш, – шепочу я, але він вже й сам їх відчув.

Дістаю лук, кладу стрілу і натягую тятиву. Це єдиний вид доступної тут зброї, який я змогла освоїти. Ніколи навіть припустити не могла, що навчуся стріляти з лука. Хоча ні. Не просто навчуся. Я ним оволоділа досконально, і навіть перевершила вчителя.

Завмираю. Відстежую вартових. Лише відчуття. Очам я вже давно не вірю. Для полегшення задачі закриваю очі. Веду лук зі стрілою вліво. Десь тут воно було. Останнє шурхотіння. Застигаю. Вдих. Затримка дихання. Відпускаю тятиву і стріла з легким свистом відправляється в політ. Мить і до наших вух лине невдоволене ревіння.

– Поранила, але не вбила, – відмічає Леш. Він стоїть поруч. І теж з закритими очима. Решта істот збилися в купку і зараз перебувають під наглядом Керела.

Я й сама розумію, що промазала. Але скоєного не вернути.

– Швидко, всі до озера! – кажу я найдовшу фразу за час перебування на небезпечній території.

Істотам двічі повторювати не треба. Вони вже поспішають за Керелом, який зрозумів всю катастрофу раніше за мене. Ми з Лешем йдемо в кінці.

Дерева розступаються, туман рідшає і нам відкривається вид на озеро. Впевнююся, що всі тут, і лише потім підходжу ближче до води.

– Ця помилка може нам дорого коштувати, – відмічає змій.

– Сподіваюся, обійдеться, – відмахуюся я, адже вартові таки відступили.

Леш і Керел розгортають місток. Лея та Мар прив’язують його на березі, решта вишиковуються в колону, щоб не заважати. Всі працюють вивірено і злагоджено. Кожен впевнений у своїх діях. Всі, окрім мене. Адже я досі турбуюся,чи зможу відкрити портал.

Роботи швидко закінчуються, а я досі не впевнена у тому, що ми робимо. Ні. Я хочу повернутися додому. Але є щось, що ніби не в’яжешся в загальну картину. І це щось заважає мені зосередитися на головному.

Струшую головою, відкидаючи всі сумніви. Їм зараз не час і не місце. Ці істоти, як і я, сподіваються на скоре повернення додому. Я не можу їх підвести. Сподіваюся, у мене вистачить магії та умінь.

Магії. Знову все упирається в неї. В ту субстанцію, якої у мене не мало бути, тим паче тут. Але вона є. Чому?

Підходжу ближче до води. Місток досить вузький, на ньому ледве розминаються двоє. Заледве. Він має невелику площадку, з якої доведеться пірнати у озеро. Всі вишикуються і чекають.

Прикликаю магію як завжди протягом останніх майже трьох років. Я навіть звикла до неї. Адже пам’ятаю, як боялася магії перебуваючи у Міжсвітті. Але зараз все інакше. Я досі не зовсім розумію її природу. Не розумію чому вона у мене є. Знаю лише одне – Керел причетний до цього на всі сто відсотків. Ні. На двісті! Але… Я навчилася вправлятися з нею і звикла, як до рідної. Дивно. Адже, якщо нам пощастить і ми повернемося сьогодні до Міжсвіття, я втрачу магію. Але чи це вагома причина щоб лишатися тут? Ні. Однозначно, ні.

Уявляю, як моя магія огортає місток. І керую нею. Направляю її так, щоб вона тримала його на поверхні води і розгортала місток скеровуючи його до центру озера.

Все поступово. Не поспішаю. У повній тиші. Істоти затамували подихи і лише спостерігають.

Нарешті місток зафіксований і можна продовжувати.

– Готово, – повідомляю Керелу і йду першою до містка.

– Не поспішай, – чаклун відтісняє мене і першим ступає на хитку конструкцію. Місток хилитається, але витримує Керела.

– Він витримає лише одного, – я бачу як місток хилитається з боку в бік.

– Отже йдемо по одному. Анітка, тобі доведеться йти першій. Відкриваєш перехід і одразу назад.

– Я піду другим, – повідомляє Леш. – Хтось повинен на тому боці зустріти всіх.

– Згоден.

Ступаю на місток. Він хилитається, але витримує мою вагу. Це добре. Адже чоловіки значно важчі за мене і я переймаюся чи він їх витримає. Потрібно буде ще доукріпити його магією.

Крок за кроком я наближаюся до центра озера. Сумніви знову охоплюють мене. Щось мені не подобається: перехід, безмагічний світ. Що саме мене насторожує? Я звикла довіряти своїй інтуїції, але зараз я не можу підвести цих істот.