Розділ 49 Розвідка

– Веди, – командую чаклуну, як тільки ми виходимо з порталу. Він на диво не сперечається, а лише вказує шлях.

Я ловлю на собі його задумливі погляди, і навіть не хочу знати, що саме твориться зараз у нього в голові. Знаю, що я змінилася. Тут інакше не виживеш. Або ти, або тебе. Це правило я добре завчила. Зараз ми у підпросторі, де діють його закони, тому і буду далі жити за ними. Якщо ми виберемося звідси живими, тоді матиму змогу подумати, як бути далі. Потім. Не зараз. Адже зараз чергова небезпечна вилазка і потрібно повністю зосередитися.

Я вже не знаю скільки їх було. Збилася з рахунку. Але зараз я, як ніколи, зосереджена і зібрана. Ці навички відточені місяцями тяжкої праці. Вони результат моїх помилок. Тих, за які я ледь не розплатилася життям. Підпростір не пробачає помилок. Апоріон був правий, життя тут надто важке. Але реальне! Саме тому ми досі живі і маємо надію вибратися звідси.

Йду за чаклуном ступаючи крок у крок. Прислухаюся до кожного звука. Але сьогодні навколо тиша. Неприродна тиша. Жодного звуку. Навіть не відчуваю присутності вартових. І це дивно. Вони завжди десь поруч. Тому це і насторожує.

– Ані, – відволікає від думок Леш. – Занадто тихо.

Зміястий йде за мною і насторожено роззирається довкола.

– Так, – киваю йому, відаю Лешу посох, накладаю стрілу і натягую тятиву.

Як завжди. Як кожного разу під час наших вилазок. Для мене це вже звично, але я ловлю  черговий погляд Керела, і бачу в ньому жаль.

– Сюди, – коротке від чаклуна, але цього достатньо.

Змінюємо напрямок. І знову тиша. Навіть наших кроків не чутно. За час, що я провела тут, навчилася ходити зовсім безшумно. Інакше тут не вижити. Адже вартові це не єдина небезпека у підпросторі. Тут повно небезпечних істот, які тільки й чекають твоєї помилки.

– Тут, – чую слова Керела.

Туман навколо розсіюється і перед нами простягається озеро. Роблю ще декілька кроків. Туман замикається за спиною. Ми опиняємося в його кільці, посеред якого виблискує озеро.

– Невже це воно, – з завмиранням говорить Леш. І я його розумію. Він тут провів майже два місяці, а це цілих вісім років!

– Вартових тут немає, – вже голосніше повідомляє Керел. – Озеро їм не до вподоби.

– Це наш шанс! – каже змій.

Шанс. Ні. Це не просто шанс. Це надія, заради якої ми всі трудилися тут не один рік. Але розслаблятися ще рано.

– Нам потрібна глибина, – знімаю стрілу і ховаю лук. Вдивляюся в середину озера.

– Якщо міркувати з тої позиції, що це те саме озеро що і в Міжсвітті, то воно досить глибоке.

– Не всі допливуть туди, – відмічає Лешкар, вказуючи на середину озера.

– Так, – погоджуюся з ним, пригадуючи, що я взагалі то і плавати не вмію.

– Потрібен човен, – каже Керел.

– І не один, – підтверджує Леш. – В печері мешкає двадцять вісім істот.

– Потрібно збудувати місток. Легкий, щоб плавав на воді, і довгий, щоб дістав до центра озера. Я зможу його укріпити магією.

– Твоїх сил вистачить на це? – питає чаклун.

– Це ти мені скажи? – примружуюся я, дивлячись на чоловіка.

– Вистачить, – впевнено повідомляє Керел. Він і досі нічого не розповів про кулон. З усіх питань, що я посипала на нього, він лише підтвердив, що я справді його дружина і наші душі тепер пов’язані. Назавжди. Але його впевненість в моїх силах підказує, що Керел цілком усвідомлює наскільки сильний мій резерв.

– Час повертатися, – командую я, і ми не створюючи жодного звуку повертаємося.

Удача сьогодні на нашому боці. Зворотний шлях ми проходимо так само спокійно і вже досить скоро дістаємося до печери.

Відсутність вартових мене дивує, але ці думки швидко вивітрюються з голови. І їх місце посідають інші: вже завтра ми можемо повернутися додому! Нарешті! А наступної миті я усвідомлюю, що я не маю дому. Куди ж мені повертатися?

– Що трапилося Анітко? – Керел сідає поруч зі мною біля вогнища і обіймає. – Щойно ти світилася від щастя, а тепер ти сидиш розгублена.

– Якщо все вийде, завтра ми зможемо повернутися додому.

– Так. І я впевнений що у нас все вийде.

– Кереле, у мене немає дому, – повідомляю йому.

– Не зрозумів? – хмуриться чаклун.

– На Землі все стало чужим, а в Міжсвітті мені більше нічого робити, я ж вже не медіатор, – розгублено повідомляю йому.

– Ти не хочеш жити в Лудерконті?

– Я…

– Якщо ти захочеш повернутися на Землю, я піду з тобою, – раптом заявляє Керел, чим вводить мене в шок.

– А як же твої землі?

– Анітко, я тебе більше не полишу. Я готовий на всі твої умови. Лише озвуч їх.

– Умови? – підіймаю розгублений погляд на Керела. – Я хочу отак сидіти з тобою в обіймах у нашому невеликому затишному будиночку, а поруч щоб бігали наші діти. І не важливо де саме це буде. Головне, щоб ти був поруч.

– Ти ж не змусиш мене руйнувати замок в Карістані і будувати на його місці невелику хатинку?