Розділ 47 Розмови

Підпростір. Володіння бога Апоріона

Анітка

– Анітко, я все поясню!

– Авжеж поясниш! – зиркаю на нього невдоволеним поглядом. – Обов’язково все поясниш. Куди ж ти дінешся. Але трохи пізніше.

Роблю крок до нього, підіймаюся навшпиньки і притуляюся до його губ легким поцілунком. А наступної миті опиняюся в міцних обіймах коханого. Він зминає мої губи палким поцілунком, а я млію від насолоди.

Відпускаю всі страхи і тривоги які були зі мною ці три роки. Блукаю руками його тілом, щоб пересвідчитися, що він дійсно справжній. Що це не примара. Адже це місце може все. Я в цьому переконалася на власному досвіді. Скільки разів мене обманували вартові, видаючи бажане за дійсне. Скільки разів я в розпачі збирала знову і знову свої сили, щоб рушити далі.

Зараз мені потрібно впевнитися, що він тут. Справжній. Живий. Поруч зі мною. І Керел це робить. Він полишає мої губи і спускаєтся поцілунками вниз, до шиї, до ключиці. Але раптом зупиняється і відсторонюється. Довго дивиться на плече, а потім невагомо прооводить пальцем по шраму.

– Коли вони тебе дістали? – запитує він. Не питає хто. Він знає. Він теж їх бачив і вочевидь знає на що вони здатні.

– Перший тиждень я блукала тут сама. Натрапила на вартового. Він… – замовкаю, адже в горлі стоїть грудка, від згадки минулого.

– Він прийняв мій вигляд, – продовжує за мене Керел.

– Так. Це було дуже реально. Занадто схоже. І я повірила. Я так хотіла, щоб то був ти...

– Все гаразд, – шепоче Керел, і гладить заспокійливо по спині.

– Він заманив мене до урвища. Я ледь не впала... Аби не Леш, то не знаю чи впоралася б сама...

Відчуваю, як тяжко видихає Керел.

– Отже, вбивство відміняється. Тепер ще й подякувати йому доведеться, – розчаровано мовить чаклун.

– Кого це ти надумав вбивати? – здивовано глипаю на нього.

– Анітко. Я настільки сильно ревнував, що ладен був на все.

– Ревнував до Леша? Але ж це безглуздо!

– Ви так мило спілкувалися за вечерею. Та й він від тебе не відходив увесь вечір. От я й подумав...

– Що ми разом?

– А як інакше? Ти ж навіть слова мені не сказала!

– Я боялася, – признаюся йому. – Боялася, що це знову ігри підпростору та вартових. Адже тут не можна вірити тому, що бачиш...

– Пробач... – Керел обіймає мене, а я втискаюся носом йому в груди і вдихаю рідний аромат.

– Анітко, а коли до тебе повернулася пам’ять?

– Її повернув Апоріон. Це була умова: він повертає пам’ять, але переносить мене у підпростір.

– І ти вибрала це замість життя на Землі? От чого лютував Апоріон.

– Я повинна була все згадати, перш ніж зробити найважливіший вибір у своєму житті.

– Я подумав, що ти відмовилася від мене, – тихо каже Керел.

– Як ти міг таке подумати? Я ж кохаю тебе! – притуляюся ще міцніше до свого коханого. – Як там пані Казик? – переводжу розмову на іншу тему.

– Добре. Відчитала мене, що я тебе втратив.

– Це вона може. Ми виберемося звідси, і пані Казик отримає свою споріднену душу.

– Впізнаю свою Анітку. Ти завжди більше думаєш про інших, аніж про себе.

– Я не можу інакше.

– Ти тремтиш, – відмічає Керел. – Тобі потрібно зігрітися.

– Ходімо в печеру, – погоджуюся.

В печері тихо. В таку пору всі істоти вже лягають спати. Адже уявна ніч це час полювання, тому не варто наражатися на небезпеку.

Біля вогнища сидить Леш. Він сьогодні вартує першим.

– Керел, – чаклун протягує йому руку.

– Леш, – вітається і тисне руку. – Просто Керел? А як же всі почесті та родові імена? – мовить Лешкар, а я завмираю.

– Ви знайомі? – запитую обох одночасно.

– Особисто ні. Але про наймогутнішого чаклуна одинадцяти світів чули усі. От тільки я не думав, Ані, що саме він виявиться твоїм чоловіком. Хоча, ви варті один одного.

– Чоловіком? – ошелешено повторюю я.

– Ані, ти ж розумна дівчинка і мала б вже здогадатися, що означає твоє татуювання, – усміхається Леш.

– Здогадатися? Та хіба в мене був на це час? Кереле? – звертаюся до чаклуна в надії, що він все спростує. Але ні.

– Я все тобі поясню.

– Пояснить він! – обурююся я, адже розумію, що весь цей час була дружиною чаклуна, і навіть не підозрювала про це.  І Леш теж нічого не сказав! Ото друг називається. – А ти, – тицяю пальцем в зміястого, – ти міг би сказати раніше, а не коли оцей надумав мене шукати! – і, не чекаючи відповіді, йду до свого закутку.

– Гарна з вас пара буде, – з усмішкою каже Леш.

– Дякую, що врятував її, – кидає Керел йому і йде за мною.