Розділ 46 Чи маю я право?

Підіймаюся і виходжу з печери. Геть. Потрібно подихати свіжим повітрям. Заспокоїтися, а вже потім розмовляти з нею.

Відходжу зовсім недалеко. За печерою є спуск яким я схожу. Тут по рельєфу схоже колись була річка. Але зараз її нема. Русло давно поросло травою та кущами.

Поки я роззираюся, відчуваю, що вже не сам. Повертаюся і завмираю. Напроти стоїть вона.

– Це справді… ти? – Анітка не зводить з мене пильного погляду.

– Так.

– Я досі не вірю, – її голос тремтить, видаючи хвилювання. – Коли побачила тебе там, думала це витвір моєї уяви. Або знову гра вартових. А як зрозуміла, що і Леш тебе бачить, вирішила, що просто приймаю іншого чоловіка за тебе.

– Це я, Керел.

– Три роки! – несподівано вигукує вона, і я відчуваю в її голосі біль. Біль, який накопичувався всередині роками, і лише зараз знайшов вихід на поверхню. – Я тут провела цілих три роки! Ще три роки мого життя коту під хвіст… – вже тихіше промовляє вона, і я чую тихі схлипи.

Обережно обіймаю Анітку. І не відчуваючи протесту з її боку пригортаю до себе. Заспокійливо гладжу по спині, даю дівчині виплакати накопичені емоції. Не уявляю, як вона була тут?

І лише зараз я усвідомлюю, що вона сказала! Ні! Цього не може бути! Невже тут минуло так багато часу? Коли у Міжсвітті минуло три тижні, тут пройшло три роки! Тепер мені зрозумілі такі зміни.

А якби з нею щось трапилося за ці три роки? Вона ж напевно зустрічалася з вартовими. А вони тут не єдина небезпека. Вартові! Фіолетові сполохи на шкірі, точнісінько як на тканині з якої зроблено костюм Анітки! Ні! Не може бути. Хоча, я ж бачив нові навички Анітки, та ще й магія…

Схлипи стишуються і дихання дівчини вирівнюється.

– Вибач, – вона підіймає заплакані очі, а у мене серце крається від того, що все це вона пережила через мене.

– Анітко, тобі немає за що вибачатися.

– Я знову дала волю емоціям, – знічується вона.

– Я радий, що був поруч з тобою хоча б у цей момент. І ти не втратила три роки. В інших світах пройшло лише три тижні, – повідомляю їй.

– Три тижні… – вона ошелешено вивчає моє обличчя, сумніваючись в правдивості слів. – Ось чому ти зовсім не змінився, – здогадується вона.

– А ти дуже змінилася.

Анітка ніяково посміхається, і я вкотре картаю себе за те, що не зміг її захистити вчасно.

– Ані, у тебе все гаразд? – згори долинає жіночий голос.

– Так, Мар. Все добре, – завіряє її Анітка.

Жінка йде і ми знову самі.

– Тепер мені зрозуміло, чому Леш казав, що пробув тут декілька років. Різниця плину часу. Як я одразу не подумала про таке?

– Хто для тебе цей Леш? – запитую, а сам пильно вивчаю її реакцію. Аніта здивовано дивиться на мене. Досі стоїть в моїх обіймах. Не відштовхує. Це добрий знак. Принаймні, я так думаю. Я на це сподіваюся.

– Друг, – спокійно повідомляє вона, а я напружуюся.

– Друг? – перепитую сівшим голосом. Вона знає, що чоловіки з жінками не дружать? Та він же тільки й чекає коли затягне її до свого ліжка! Друг! Треба ж таке вигадати? Ну чому вона така наївна! Де дівається її здоровий глузд коли він так потрібен?

– Так, – продовжує вона. – Він допоміг мені, коли я потрапила у підпростір. Розповів, як тут все влаштовано.

Допоміг? Ні, Анітко. Він просто скористався моментом! Не помічаю, як ще міцніше притискаю дівчину до себе.

– Кереле? – вона заглядає мені в очі, а я не можу признатися їй.

Не можу сказати що досі її кохаю, що безумно ревную. Не маю права. Так. Я не маю права руйнувати її життя. Адже я бачив, як вона з ним спілкувалася.

– Не мовчи, – просить Анітка. – Я ж відчуваю, що щось не так.

– Я... не готовий тебе втрачати знову, але й не хочу руйнувати твоє щастя, – заледве видавлюю з себе ці слова.

– Руйнувати щастя? Ти про що? – не розуміє вона.

– Ти і Леш...

– Що? Я і Леш? Як ти міг подумати таке? Лешкар Маштер споріднена душа пані Казик, яка потрапила до підпростору.

Споріднена душа пані Казик? Я готовий був почути що завгодно, тільки не це. Тоді ж це виходить...

– І що йому від тебе потрібно? – уточнюю.

– Те що й усім. Вибратися з підпростору... живим.

Живим! Отже, небезпека реальна. Але це відходить на другий план, адже я нарешті розумію, що я даремно ревнував.

– А чому ти?

– Я? – вона іронічно усміхається. Анітка звільняється з моїх обіймів, і відходить на крок. Розстібає верхні ґудзики коміру, що щільно прилягає до тіла і дістає звідти тагрен. Він досі з нею і тепер я дещо починаю розуміти.

– Це ти мені скажи: чому я! Що не так з цим кулоном? Чому я маю магічні здібності тут, у підпросторі, де найбільші маги світів їх не мають?

Я завмираю. Розумію, що прийшов час розповісти всю правду. Не думав я, що буду розповідати її за таких обставин. Але я не встигаю й слова сказати, як Анітка продовжує.