Розділ 45 Я знайшов її

Напроти мене стоять двоє. Дівчина і чоловік.

Їй років двадцять сім. Загоріле привабливе обличчя та надзвичайно дивний одяг. Куртка, ніби військовий кітель, застібнута під саме горло і обтягуючі штани. Але дивним є не покрій, а сама тканина, яка переливається фіолетовими вкрапленнями. Щось схоже я вже тут бачив, але часу на спогади немає. Адже ця дівчина тримає в руках лук, його тятива натягнута, а вістря стріли націлене на мене. І вона готова спустити її будь якої миті. З невірою вдивляюся в її обличчя, в якому віднаходжу знайомі риси. Адже переді мною стоїть Анітка.

Я дивлюся на кохану і не розумію, як таке могло статися? Вона виглядає зовсім інакше. Так ніби провела тут щонайменше рік. І її вбрання, та й зброя в руках. Те, як вона вправно тримає натягнутий лук, говорить багато про що. Про те, чого не мало б бути!

Не встигаю я щось сказати та якось зреагувати, як стріла розсікає повітря і летить прямісінько в мене. Завмираю. Вона пролітає над моїм плечем і встромляється у щось чи когось позаду мене. Навіть не озираюся. Чую здавлений рик і більше жодного звуку. Але більше всього мене дивує Анітка. Її нові здібності і її спокій.

– Ані, потрібно йти, – ледь шепоче їй чоловік, що стоїть поруч. Йому років сорок. Загоріле обличчя, і теж такий же незвичний костюм.

Він мені одразу не подобається. Занадто близько він стоїть до Анітки. Занадто сильно він скорочує її ім’я. Занадто багато часу він провів поруч з нею. Це видно з його рухів. Те як він передає їй до рук посох. Все відточено, ніби так відбувається не вперше. Всередині мене сколихуються ревнощі. Я ладен роздерти його, лише за те, що ВІН зараз стоїть поруч з нею, а не я. Що це він провів тут з нею ці тижні, коли я перебував у розпачі, і не знав де шукати кохану і як повернути її. Але я придушую це в собі.

Все, що пов’язане з ним для мене занадто. Але зараз мене більше хвилює Анітка. Вона не впізнає мене. Вона ковзає по мені настороженим поглядом. А в ньому немає нічого. Ні радості. Ні впізнання. Лише настороженість. Чоловік же лише пройшовся по мені вивчаючим поглядом. Він більше роззирається довкола.

– Ані, вони вже близько. Хіба ти не чуєш? – знову говорить він. Вона чує, але зараз вся її увага спрямована на мене. Як і моя на неї.

– Леш, хапаємо оленя і йдемо, – віддає вона наказ. Так, саме наказ, адже після цих слів чоловік миттю забуває про все і біжить до згаданого оленя.

Я теж розвертаюся в тому напрямку, і завмираю. Неподалік лежить туша оленя, проткнута стрілою в самісіньке серце.

Поки я оторопіло розглядаю це, чоловік та Сафенітка вже підіймають тушу.

– Веди, – кажу я, відштовхуючи дівчину від ноші.

І вона слухається. Ховає зброю і йде вперед показуючи нам шлях. Олень важкий, навіть для двох чоловіків. Як же вона думала його тягти? Йдемо в повній тиші. Навіть не йдемо. Біжимо. Бачу на обличчі чоловіка занепокоєння. Анітка попереду вказує шлях. І чомусь мені здається, що цей шлях знає лише вона.

– Ані, вони вже досить близько.

Прислухаюся до своїх відчуттів. Вартові! Вони знову з’явилися, і хто б не був цей чоловік, але він правий. Нам треба прискоритися. Але чому від того як він скорочує її ім’я всередині знову підіймаються ревнощі.

Мить. Вона зупиняється між двох дерев. Озирається до нас і, пересвідчившись що ми поруч, обводить посохом велике коло поперед себе.

Воно ніби оживає, повітря коливається і вже в середині кола утворюється портал. Звичайний магічний портал! І це в підпросторі, де немає магії!

– Швидко, – командує дівчина, а сама занепокоєно дивиться нам за спини.

– Ані, не зволікай! – вигукує чоловік, коли ми заходимо в марево.

Дівчина робить крок у портал і навколо все змінюється.

– Встигли, – з полегшенням повідомляє чоловік, опускаючи тушу на землю.

– Заледве, – коментує Анітка. – Ще хвилина зволікань і довелося б битися.

Битися? І це каже моя Анітка? Та, яка навіть поняття про таке не мала ще три тижні тому? Це мене неабияк турбує. Але зараз важливе інше. Я помічаю, як вони тут розслабилася. Відмічаю, як погляд Анітки занепокоєно бігає від мене до чоловіка. Але вона не каже ані слова.

Хочу запитати, але помічаю що до нас йдуть істоти. Багато істот. Їх тут близько двадцяти. Вони радіють поверненню своїх, міцно обіймають Анітку та чоловіка, підхоплюють тушу оленя і всі йдуть до печери, яка знаходиться трохи поодаль.

Я йду слідом. На мене лише кидають вивчаючі погляди, ніхто нічого не запитує, але й не шарахається мене. В печері трохи відстаю і роззираюся. Досить велика. Вона з легкістю вміщує усіх людей. І не тільки. Тут все. І кухня і їдальня і спальня.

Біля входу горою лежать великі валуни. Здогадуюся, що вони необхідні, щоб перекрити вхід до печери, а отже тут не настільки безпечно.

Але істоти розслаблені. Декілька чоловіків беруться до оленя. А жінки метушаться біля вогнища. Тут все – велика злагоджена команда, якою керує… Анітка.

Я це помічаю одразу. Лише не розумію одного: як за неповних три тижні вона настільки змінилася і змогла тут освоїтися, ніби це її рідний дім?

Сідаю біля вогнища і спостерігаю. Відмічаю, що усі з нею радяться. Питають порад, і завжди слухають. Атмосфера дружелюбна і всі досить веселі. Всі, окрім мене. Адже той Леш, здається так вона його назвала, постійно крутиться довкола неї. Стискаю кулаки від розпачу.