Розділ 44 Підпростір

Підпростір. Володіння бога Апоріона

Оріон Керел-Та’ар Варзаґорн

Тиша. Жодного звичного звуку навколо. З тих пір як я перейшов межу я не почув жодного звуку. Ніби щось приглушає їх. А ще цей туман. Його ніби і немає, але я не можу нічого розгледіти за п’ять кроків попереду. Це неймовірно давить і пригнічує. Як Анітка тут виживає ці три тижні? Який же я телепень, що не почав шукати її одразу тут. Потрібно було продумати такий варіант, а так лише втратив стільки часу.

Тут у підпросторі все стирається. Немає відчуття часу та простору. Я ніби перебуваю у вакуумі. І якщо з цим я ще можу змиритися, то відсутність магії мене пригнічує найбільше. Вона поступово витікає. Вся до останньої краплини. Але це не відчувається порожнечею. Ніби на заміну магії приходить щось інше, щось чуже. Воно заповнює порожнечу і ти ніби стаєш частиною цього всього.

Ще раз перевіряю зброю, що висить на поясі. Надія лише на неї.

Скільки я вже йду? Годину чи дві? Не знаю. Втрачаю будь які орієнтири. Всюди дерева та туман. І тиша, що вже занадто давить. Поки що на моєму шляху не трапилося небезпек. Але це поки що. Я знаю що вони тут є. Неодноразово чув про стражів підпростору, яких Апоріон наділив багатьма якостями.

Я б міг йти і йти, але тіло вже втомилося. Як і мозок, який працює на межі своїх можливостей.

Привал влаштовую просто там де стою. Невелике вогнище, сухий пайок та нетривалий відпочинок. Лише після цього збираюся в дорогу.

Знову йду. Прислухаюся до оточуючих звуків. Але навколо тиша. Проходить ще година чи дві і я вловлюю легке шурхотіння. Десь збоку, там де стежка виляє вбік. Йду туди. Дерев стає більше. Гілки дряпають шкіру. Я йду поки не чую черговий шурхіт. Завмираю. У просвіті між дерев я бачу її. Вона йде лісом. Кожен її крок вивірений та обережний, але навіть це не заважає їй досить швидко віддалятися від мене. На ній джинси та футболка в яких я її бачив востаннє. Йду за нею.

– Анітко, – гукаю її, але вона ніби й не чує мене.

Хоча ні. Вона на мить завмирає. Роззирається, але так і не повертає голови назад. А наступної миті зривається з місця. Вона мчить лісом не розбираючи шляху. І я мчу за нею. Боюся втратити її з поля зору. Боюся знову загубити. Мозок волає зупинися, а серце жене вперед, за коханою. І я вже не можу зупинитися. Це якась нав’язлива ідея. Я хочу побачити її обличчя. Хочу догнати і все прояснити.

Гілка б’є по обличчю, я замружую очі, а наступної миті, коли розплющую навколо вже немає дерев, а попереду зяє прірва. Заледве встигаю зупинитися на краю. Прірва глибока, вона заповнена туманом, який не дає можливості розгледіти, що там внизу. А от інший берег мені добре видно. На ньому стоїть Анітка. Вона повільно повертається до мене і хижо посміхається. Її очі блимають синім і вже за мить замість неї стоїть висока істота оповита світінням. Її шкіра має синьо фіолетовий колір. Непропорційно довгі кінцівки, що закінчуються гострими лезами замість кігтів. Голову вінчають розлогі роги. Вона ніби й має щось людське, але в той же час і не має. Суглоби на ногах неприродно вигнуті, а верхніх кінцівок у нього взагалі три. І одна з них тримає щось схоже на щит. Істота не має чітких контурів, схоже, що вона з підпростором одне ціле, тому не може виокремитися від нього. Фіолетові сполохи пробігають його тілом і врешті-решт спрямовуються до щита. Хоч я і ніколи їх не бачив, але тепер знаю точно. Переді мною стоїть вартовий підпростору. Та істота, яку створив Апоріон для захисту своїх володінь.

Вартовий і ззовні виглядає досить небезпечно, але найнебезпечніше сховане всередині. Це його здібності зчитувати спогади і відтворювати їх тут.

Хоча, якщо розібратися, то це навіть не спогади. Це мій найбільший страх. Страх втратити Анітку. І ця потвора знає чого я боюся.

Не знаю скільки пройшло часу з зустрічі з вартовим. Весь час я без упину йду і думаю. Про те що сталося. Про те, що ці вартові дуже небезпечні. Дивно, що він так просто мене відпустив. Хоча, мабуть це я так хочу думати. Після зустрічі з вартовим, мене не полишає відчуття присутності когось поруч. Ніби за мною здалеку спостерігають. Спостерігають, але не нападають. Поки що. Скільки це буде тривати? До першої моєї помилки. Тому потрібно бути зібраним і не втрачати пильність.

Час йде, а навколо нічого не змінюється. Ліс, туман і тиша навколо. Навіть віддалена присутність вартових підпростору вже стала звичною. Роблю черговий крок і помічаю зміни. Дерева розступаються і попереду виринає велике озеро. Туман ледве-ледве підходить до берега, а вся інша поверхня відкрита на огляд. Роззираюся довкола. Тут я не відчуваю присутності вартових. Здається, що їм не подобається це озеро.

Шлунок нагадує про себе, і я роблю привал на березі. В’ялене м’ясо і вода з фляги. Останньої лишається зовсім небагато, але набирати її з озера я не ризикую. Притуляюся спиною до дерева і на мить заплющую очі. Організм вимагає перепочинку.

Схоплююся і роззираюся. Ніби пройшло зовсім трохи часу, але це лише обман. Насправді я проспав десь з годину, а то й дві. Дивлюся на тіні дерев за якими я навчився тут орієнтуватися. Навіть не хочу думати звідки тут беруться тіні при такому тумані. Але для мене це єдиний орієнтир.

Збираю свої речі і знову вирушаю в дорогу. Вартових десь немає. З того моменту,  як я наблизився до озера перестав їх відчувати. Воно й на краще. Хоч мав змогу відпочити та набратися сил.