Розділ 43 Поранений звір

Королівство Карістан, Лудерконт

Оріон Керел-Та’ар Варзаґорн

– Ні! – вигукую я, коли магія окутує Анітку і вона зникає.

Навіщо? Ми ж могли все вирішити! Могли… Переводжу погляд на Апоріона. Ось він – причина всіх моїх проблем.

– Куди ти її відправив? – гарчу.

Він повільно повертається до мене обличчям, і на ньому суцільне невдоволення.

– Я не розумію, невже так важко було зробити правильний вибір? – невдоволено цідить слова Апоріон.

– Правильний вибір? – не розумію я його.

– Так. Все ж було очевидно! Знаєш, – примружується Апоріон, щось обдумуючи, –  я хотів знищити рід Та’ар, щоб ніхто з вас не нагадував мені про мою минулу невдачу. Думав, якщо заберу твою споріднену душу, це буде найгірше покарання для тебе. Але я помилився. Потрібно було лишити цю пришелепкувату тобі. І тоді б я мав змогу насолоджуватися видовищем як вона потроху, день за днем, доводить тебе до сказу. Це була б краща помста…

– Апоріон, ти геть розум втратив.

– Так, втратив. Як і ти, від кохання. Якщо знайдеш Сафеніту, більше заважати вам не буду, – повідомляє бог і розчиняється в повітрі.

А я лишаюся в кімнаті один, з купою запитань і дірою в серці.

Невже я її втратив?

Розпач розливається тілом, а у венах вже кипить магія. Вирує, намагається вирватися назовні, щоб заглушити цей нестерпний біль. Хочу випустити магію, але це нічого не змінить. Її немає поруч. І все що я можу зробити, це притлумити магію і все добре обдумати.

Хаб, Міжсвіття. Володіння богині Астраї

Оріон Керел-Та’ар Варзаґорн

– Астрая! – вриваюся в Хаб і здається навіть двері злітають з петель. Але я на те не зважаю.

– Кереле. Що трапилося?

– Він забрав її!

– Апоріон? – дивується богиня. – Але як? На ній же твій захист!

– Захист не спрацював, оскільки Анітка зробила свій вибір сама, – кажу я їй.

– Як він зібрався до неї у замку, у тебе ж там охорона на кожному кроці! – не розуміє Астрая.

– Він знайшов собі спільника. Вірніше спільницю. У мене в замку є дівчина, яка не має звичайної магії, зате має особливу здатність: навіювати сон через пісню. І чому я раніше її не викинув з замку? Вона ж, по незнанню, навіть намагалася позбавити Анітку магії! А тепер вона пішла! Анітка покинула мене!

– Кереле, ми її знайдемо! – заспокоює богиня, але це не працює.

– Це ти винна! Через тебе Апоріон тепер не дає життя моєму роду! Можливо, краще буде його таки перервати?

– Я й чути не хочу про таке, – відгукується Астрая. – Я ні про що не жалкую, і тобі не варто. Рід Та’ар найсильніший з усіх. Чи ти хочеш поступитися Апоріону? Ти не будеш здаватися через таку дрібницю!

– Дрібницю? Моя споріднені душа, та з якою я вже пов’язаний, втекла! Вона не хоче бути зі мною. Вона мене не пам’ятає! А ти ж сама казала, що іншої вже не буде... Астрая, ти розумієш, що без неї я і так помру.

– Кереле! Візьми себе в руки! Апоріон міг задурити дівчині голову, розповісти те, чого немає. До того ж, вона й справді нічого не пам’ятає. Краще подумай, де вона може бути?

– На Землі! Вона більше за все прагнула повернутися додому.

– Ходімо. Влаштуємо пошук. І ти забереш з Землі свою втікачку.

Ці слова мене трохи заспокоюють, хоч я і розумію, що просто так забрати її з Землі у мене не вийде. Апоріон певно доклав неймовірних зусиль, щоб Анітка нічого не згадала не лише про Міжсвіття, магію та Хаб, а ще й про мене.

Знову кабінет, в якому я проводив останні тижні спостерігаючи за роботою Анітки. Це ніби було так нещодавно, але як я вже за цим скучив. Скучив за коханою, яку щойно знайшов і майже одразу втратив.

Вимірюю кабінет кроками в той час коли Астрая задає дані для пошуку.

– А якщо не вийде?

– Якщо вона на Землі, то я її знайду.

– Ти раніше казала, що не можна влаштовувати пошук у немагічному світі! – пригадую.

– З того моменту пройшло багато часу. Я дещо змінила.

– Змінила? – уточнюю.

– Так. Змінила заради тебе. Відшукала усі магічні душі, які досі живуть на Землі, і за допомогою їх магії влаштовую пошук.

– І вони погодилися?

– Любий мій, шантаж ніхто не відміняв, – посміхається Астрая. – Годі себе доводити до такого стану. Піди відпочинь, пошук займе трохи часу.

Відпочити? Вона глузує з мене? Як я можу відпочивати, коли Анітка так далеко?

– Йди! – наказує вона, і я таки лишаю кабінет.

Спускаюся на перший поверх. Ні про який відпочинок і мови не може бути. Саме тому прямую до вітальні.

– Не сподівалася тебе тут побачити.

– Пані Казик.

Я геть забув, що відьма досі живе у Хабі.