Розділ 42 Вибір

Швидко розвертаюся, щоб побачити в дверях його.

– Апоріон? – видихаю, розглядаючи фігуру бога. Він високий, підтягнутий і дуже симпатичний. У Хабі я була надто переляканою, щоб роздивитися його краще. А зараз… зараз я його не боюся. – Як ти сюди потрапив?

– Це просто неймовірно. Жодної поваги від цих смертних! Ти ж розумієш, що перед тобою цілий бог?

– Добре що цілий, а не частинами, – заявляю йому, і помічаю роздратування на обличчі Апоріона. – Не розумію лише одного. Ти чекаєш що я буду звертатися на Ви і кланятися при зустрічі? – промовляю я і завмираю. Ніби таке вже було. Я вже десь чула щось подібне.

– Було б непогано, – тягне він, проходячи у кімнату.

– Я схожа на пришелепкувату, щоб кланятися тобі при зустрічі? – і знову завмираю. Схожа розмова вже була, хоч не тут і не з тим.

– Ти точно пришелепкувата. І навіть втрата пам’яті тобі не допомогла.

– То як ти потрапив до замку? – це мене неабияк хвилює, адже тут на кожному розі охорона. Була. Адже миттю пригадую, що увечері всі охоронці загадковим чином зникли.

– Це не проблема, коли в замку живе ображена жінка, – усміхається він.

– Ображена жінка? Ти про кого?

– Про милу Соль, яка неймовірно ображена на свого лорда, за те що він обрав не її. Щоб позбутися конкурентки і завоювати серце лорда вона готова на все.

Соль! Конкурентки? Ця дівчина геть здуріла? Від неї одні неприємності! Оце так зміюку пригрів Керел у себе в замку.

– Бачу, ти знаєш про неї, – задоволено промовляє Апоріон.

– Чого ти прийшов?

– Гадала, я тебе так і покину? Я ж не геть безсовісний, – каже він. Помах руки, двері зачиняються, і спалахує якесь мерехтливе поле. Знову магія.

– Безсовісний? Ти вкрав у мене три роки життя! А тепер прикидаєшся добрим?

– Ні. Я не прикидаюся добрим. Я хочу дати тобі шанс.

– Шанс на що?

– На нове нормальне життя. Я не брехав у Хабі. На людей моя магія може діяти непередбачувано. Чим більше ти перебуваєш під її дією, тим менше шансів, що з твоєю пам’яттю буде все гаразд.

– Звичайно з нею не все гаразд. Завдяки тобі! – кидаю я звинувачення. – Але не турбуйся. Я потроху згадую те, що ти приховав.

– Згадуєш… І все пам’ятаєш? – він примружує свої неймовірно гарні сині очі, і вивчає мене.

– Звичайно, – впевнено заявляю йому. Але вже наступної миті піднімаю на бога ошелешений погляд.

– Отже не все, – підмічає він. – Зараз твоя пам’ять як коробка з речами, тобто спогадами. Моє закляття не лише викинуло з коробки спогади про Міжсвіття, а ще й зменшило розміри цієї коробки. І щоб покласти у неї щось нове, то потрібно позбутися старого.

– Тобто, згадуючи спогади з Міжсвіття я буду забувати спогади з Землі?

– Так, ти неймовірно прониклива. І ти сама не знатимеш, чим ти розрахувалася за черговий спогад.

Не можу в це повірити! Згадавши все, я можу забути щось важливе! Я знала, у мене немає часу. Він грає проти мене.

– Ти маєш шанс почати все спочатку, забути Хаб і Міжсвіття. Повернути всі земні спогади.

– Шанс? – вигукую я. – Ти вже все вирішив за мене. Не дав мені вибору. А тепер розповідаєш про якийсь шанс?

– Хочеш вибирати? Буде тобі вибір, – гнівно повідомляє Апоріон. На мить навколо нього підіймається вихор магії, а коли магія зникає в руках бога з’являється дві квітки: зелена гортензія та чорний тюльпан.

– А ти виявляється романтик, – хмикаю я, оглядаючи незвичайний букет. – Але флористом тобі не бути.

– Годі глузувань! Це Астрая носиться з вами, смертними. Я не буду такого терпіти.

– То навіщо квіти? На поминки зібрався?

– Це твій вибір. Зелена то твоя можливість повернутися на Землю. Просто зараз. Залишити все це, – він обвів рукою кімнату, – і почати нове життя. Обіцяю, якщо ти вибереш цей варіант тебе більше ніхто і ніколи не потурбує з Міжсвіття. Ти будеш жити своїм новим життя вдома, на Землі. І я зроблю так, що ніколи не згадаєш нічого про Міжсвіття, Хаб та магію.

Заманлива пропозиція. Повернутися на Землю. Це ж те чого я прагнула? Чи не так? Навіть повільно тягнуся рукою до гортензії. Я люблю гортензії, а тому ця квітка надзвичайно мене приваблює. В ній я вбачаю своє спасіння. А коли пальці ледь торкаються її ніжних пелюсток я раптом завмираю. Не прибираю руку, але й не поспішаю схопити таку жадану квітку.

– А інша? – вказую на чорний тюльпан.

– Тут інше життя.

– Інше? Поясни, – вимагаю у бога.

– Життя у підпросторі. Воно там незвичне і дуже важке. Обіцяю, легко не буде. А ще немає ніяких гарантій, що ти там виживеш.

– Заманлива пропозиція, – скептично промовляю, а сама тепер вже з побоюванням дивлюся на чорну квітку.

– А якщо я скажу, що при цьому я поверну тобі всі твої спогади? – хитро мружиться Апоріон.

– Всі спогади? Схоже з нас двох пришелепкуватий – це ти! Навіщо мені пам’ять, якщо я можу й не вижити у цьому твоєму підпросторі?