Розділ 41 Цілитель

Цілитель виявляється молодим перевертнем з довгим волоссям кольору графіт, у звичайному (для цього світу) одязі.

– Аніто, це метр Ліонтель. Він цілитель з роду сірих лисиць.

Добре, що про це Керел повідомив дорогою, і зараз я лише привітно киваю, а не стою з відкритим ротом, дивлячись на його лисячі вуха, що стирчать з копни волосся. Гарненькі такі сіренькі вушка, до яких так і хочеться торкнутися. І Керел зумів передбачити мої наміри, адже  наполегливо радив не торкатися до цілителя та будь яких частин його тіла. Так, саме частин, адже там ще є й сірий лисячий хвіст, який ледь помітно за плащем метра Ліонтеля.

– Лорд, – схиляє голову цілитель. – Леді, дозвольте вас оглянути.

Швидко киваю йому, адже покладаю на нього великі надії. Я займаю зручне крісло і метр Ліонтель одразу приступає до своєї роботи. Досить довго він водить біля мене різними кристалами, які по черзі витягає зі своєї валізки.

Одними просто водить навколо мене, інші дає потримати у руках і вже після довго та ретельно досліджує їх. Весь час він надзвичайно зосереджений на своїй роботі.

Керел спостерігає мовчки, а у мене вже уривається терпець. Особливо коли дослідження перевалює за годину.

– Лорд Варзаґорн, на жаль я не можу повернути леді пам’ять, – видає він свій вердикт.

А в середині мене ніби щось обривається після його слів. І я лише зараз розумію, що навіть не припускала такого варіанту. Я була впевнена, що все вдасться. Я надіялася на цього цілителя.

– Дякую, метр Ліонтель. Зачекайте мене будь ласка, – рівно каже Керел.

Я ж не можу вимовити і слова. Вони ніби застрягли у горлі. І хоч як я намагаюся, не хочуть виходити назовні. Встаю з крісла і на неслухняних ногах підходжу до вікна. Всередині порожнеча, а очі нестерпно пече від непролитих слів.

– Анітко, я щось придумаю, – Керел підходить до мене. – Метр Ліонтель не єдиний цілитель. Є й інші. Вони скоро прибудуть. Не втрачай надії. Ти не одна, ми впораємося з цим, разом.

Обертаюся до чаклуна і заглядаю йому в очі. Він ніби відчуває яких саме слів я потребую в цю мить. Невже це магія?

– Ти ніби відчуваєш мої емоції…

– Так і є, – приголомшує мене чаклун. – Наші душі вже пов’язані, але зв’язок встановився лише з мого боку. Коли ти приймеш це, то і ти зможеш відчувати мене.

– А якщо не прийму?

– Я зроблю все, щоб завоювати тебе знову…

Я лише заперечливо хитаю головою. Я вже ні у що не вірю. Хоч за ці дні я трохи відволіклася від ситуації в якій опинилася, але нічого не змінилося. І навіть сьогоднішній сплеск ревнощів нічого не змінив. Так, мені подобається Керел, і поруч з ним я почуваюся в безпеці. Я вірю, що він захистить і допоможе. І якби не Апоріон, я б навіть не сумнівалася в його словах та діях. Але бог посіяв сумніви у моїй душі. Нехай Керел і каже правду, але ж я не знаю, що відчувала до нього. Чи було це насправді? І що мною керувало?

Запитань багато, а відповідей нема. Остання надія відновити пам’ять згасла.

Керел йде з цілителем, а я більше не можу сидіти в кімнаті, тому, поки ніхто мене не кинувся, йду у парк. Природа завжди надає мені сил. Зараз я хочу побути сама і супровід ні покоївки, ні охорони мені не потрібен.

Я сподівалася, що цілителю вдасться повернути мені пам’ять. Але тепер… тепер надія згасла. Ніби і розумію, що все це велика гра у яку я потрапила проти волі. Гра богів, у якій я лише пішак. Але це моє життя. І я хочу сама розпоряджатися своєю долею. Сама, а не по велінню богів чи чаклунів. Це серйозний вибір який назавжди змінить моє життя.

Апоріон забрав мої спогади. Для чого? Щоб я повернулася на Землю і спокійно жила там новим життям? Ні. Не вірю я в доброту богів.

Інша версія: Апоріон прагне перервати рід Керела. Я відправляюся на Землю, а чаклун лишається сам, адже він казав, що не знайде іншої спорідненої душі.

Мені зрозумілі мотиви чаклуна. До того ж, він казав, що кохає мене. І я повірила в це. Але не розумію Апоріона. Що такого мало трапитися між ним та чаклуном, що сам бог вирішив перервати його рід? Мало в таке віриться.

А ще я не знаю нічого про свої мотиви. Так, мене тягне до Керела, і я навіть вірю йому. Але чи не обманюю я себе? Чи справді все так, як мені здається?

Починає сутеніти і я йду до замку. Всередині занадто тихо. І що саме дивне, за цей час мене так ніхто і не шукав. Ні всюдисуща покоївка, якій подобається мене повчати, ні Рент, який мав би супроводжувати мене скрізь, ні сам Керел. Хоча чаклун міг був зайнятим з цілителем, а от де подівся Рент?

Проходжу коридорами замку та прямую до своєї кімнати. Добре, що я хоч трохи освоїлася в замку, і сама можу її відшукати.

Заходжу в кімнату і вмикаю світло. Воно тут теж магічне. Зайнятися мені тут нічим. Беру до рук смартфон. Мій смартфон який Керел віддав, сподіваючись що він сколихне спогади. Але нічого не сталося. Можливо тому, що у магічному світі він не працює, тому я й не користувалася ним ці роки? У соціальних мережах – пусто. Жодних нових фото чи дописів за останні три роки. Я ніби зникла на цей період.

Я тримаю в руках свій телефон, а він ніби й не мій. Дивне відчуття. А ще більше мене дивують ті повідомлення від Стаса та Оленки. Про якого чоловіка вони кажуть? Невже про Керела? Тоді це ще один привід сумніватися в ньому.