Розділ 39 Протест

– Пришли мені покоївку, – приймаю я рішення.

Ніяк не можу змиритися з тим, що все вирішується за мене. Я звикла сама розпоряджатися своїм життям, і те що відбувається зараз тут геть мені не подобається.

Пов’язані душами! Цей зв’язок лякає мене. Особливо оте «назавжди». Але Керел націлений закінчити, те що почав. І можливо я б його зрозуміла, аби цей поспіх не стосувався мене та мого життя.

– Гаразд. Чекатиму тебе за вечерею, – Керел вловлює зміни у моєму настрої, тому і не сперечається.

Вже за п’ять хвилин до мене заглядає молода дівчина двадцяти років. Повільно оглядає мене, ніби оцінює конкурентку. А потім таки спохвачується і схиляє голову.

«Цікаві тут покоївки», – хмикаю я.

– Леді, давайте я вам допоможу, – вона кладе у ванній стос рушників, а сама швидко щось робить біля кристалів.

За інших обставин, я б вже стояла біля неї і вивчала, як тут все влаштовано. Але не зараз. Я не збираюся затримуватися тут надовго, але поки не бачу виходу з цієї ситуації.

– Все готово, леді, – мовить покоївка, додаючи наостанок рідину з невеликого флакона.

– Що це? – запитую її.

Покоївка здригається і випускає флакончик з рук. Він вдаряється об підлогу і закочується за ванну.

– Ароматична олія, – дівчина підіймає на мене зляканий погляд. – Лорду сподобається.

– Дякую. Далі я сама.

Випроваджую дівчину за двері, хоч вона і поривалася знайти флакон негайно. Підходжу до ванни. Над нею вже стоїть густа шапка піни, манячи опуститися в неї. Але я не поспішаю і за звичкою пробую воду рукою. Пальці ледь поколює ніби тонкими голочками і я швидко висмикую руку з води. Дивне відчуття. Але я переключаюся на головну проблему: вода ледь тепла! Ні, це нікуди не годиться. Все доводиться робити самій!  Тягну за ланцюжок, щоб випустити воду. Спостерігаю, як шапка піни поступово тане і зникає разом з водою. Кидаю погляд на руку і застигаю. Мої пальці, якими я торкалася піни та води, мають ледь помітний синій відтінок. Цікаві тут засоби для купання. Ще не вистачало після такої ванни стати схожою на аватара.

Швидко розбираюся з подачею води та кристалами і наповнюю ванну гарячою водою. Такою, яка парує. Перевіряю її, і пересвідчившись, що вода прозора і не фарбує шкіру, занурююся у ванну.

У ванній я проводжу досить багато часу, поки вода остаточно не вихолоняє. А далі швидко миюся бруском ароматного мила. Після синіх пальців я не ризикую брати якісь інші засоби. Лише те, що звичне мені. До речі, пальці так і лишилися синіми, скільки я не намагалася їх відмити. Промиваю волосся, вилізаю з води і загортаюся у рушник.

– Леді, – гукає покоївка зі спальні. – Лорд прислав вам неймовірно гарні сукні.

– Сукні? – дивуюся я, виходячи з ванної.

Дівчина злякано дивиться на мене. Ковзає поглядом по моєму тілу. Затримує погляд на пальцях. Синіх пальцях.

– Так, сукні, – нарешті відмирає вона.

І чого вона так злякалася? Не розумію. Поки що.

Сукні дійсно неймовірно гарні. І настільки ж неймовірно не зручні. Велика кількість тканини та корсет не обіцяють жодного комфорту. Повертаюся до ванної і одягаю звичні джинси та футболку. Добре, що тут є магія очищення, і тепер ніщо не вказує на те що, в цьому одязі я брела тропічним лісом по коліна в багнюці.

– Леді, – обурено вигукує покоївка. – Але ж лорд прислав сукні…

– Якщо Керелу так подобаються сукні, може сам їх вдягти, – повідомляю я, шнуруючи свої кросівки.

– Лорду, – поправляє мене дівчина. – Але ж сукні…

– Якщо так подобаються, можеш сама одягнути, – не здаюся.

Дівчина стоїть трохи ошелешена моєю відповіддю. Але то не мої проблеми.

– Леді, а зачіска? – слова покоївки застають мене вже на порозі, але я навіть не озираюся.

Виходжу з кімнати і наштовхуюся на воїна. Того самого, що зустрів нас біля лісу.

– Леді, – схиляє він голову.

Маєш, Анітко. Ти ще навіть не придумала самого простенького плану втечі, а тобі вже охорону під дверима виставили. Довіра на вищому рівні. Тобто «НЕ довіра».

– Рент, здається? – пригадується його ім’я.

– Все вірно, леді. Дозвольте провести вас до трапезної.

Рент не звернув уваги на моє вбрання. А якщо і звернув, то ніяким чином не відреагував.

Слідую за воїном. Він нікуди не поспішає. Дає мені можливість роззирнутися довкола, та оглянути все, що мене зацікавило. А цікавить мене безумовно все, що трапляється на очі, тому шлях видається досить довгим. Нарешті ми сходимо на перший поверх і Рент запрошує мене до великої трапезної, де на мене вже чекає чаклун.

– Дякую, Ренте, – він відпускає воїна і тепер вся увага зосереджена на мені. – Анітко, гарно виглядаєш. Він, як і Рент, не виказав і слова про мої джинси, футболку та кросівки.

Керел підходить ближче і проводить рукою по моєму волоссю.

– Так значно краще, – повідомляє він і запрошує мене жестом за стіл.

Якусь мить я просто стою, не розуміючи про що каже чаклун. І лише потім усвідомлюю, що моє волосся вже сухе. Знову магія!