Розділ 37 Лудерконт

Королівство Карістан, Лудерконт

Анітка

Мить і ми вже в зовсім іншому місці. Хоча ні. В іншому світі. І я поки не розумію своїх відчуттів: я здивована, зла чи розгублена?

Роззираюся довкола. Звісно у мене не було часу уявляти, як мав би виглядати Лудерконт, але явно не так. Пам’ять підкидає картинки з фентезі романів, якими я захоплювалася, і всюди були лише сірі поля, темні ліси, та похмурі замки. Тому я й не очікувала опинитися посеред соковитого зеленого лісу. До того ж тропічного! Не знаю які тут замки, але я вже вражена тим, що бачу навколо себе. Те, що тут зелене листя, неабияк мене радує та заспокоює. Щось є в цьому рідне.

Вікові дерева здіймаються догори. І мені ледве вдається розгледіти їхні верхівки. Дерева-гіганти прямують вгору до самого неба. Сонячне світло геть не пробивається крізь густу крону. Але ліс не стає від цього темним. Його освічує м’яке смарагдово бірюзове біолюмінесцентне сяйво, що відходить від ґрунту, моху та деяких рослин.

Стовбури дерев обвиті товстими ліанами. І мені навіть якоїсь миті здалося, що вони рухаються. Таки здалося. Листя блищить від капель дощу, а повітря занадто тепле та вологе. Таке відчуття ніби я зайшла до гігантської оранжереї. Шкіра миттю вкривається вологою. Повітря настільки густе, що  навіть дихати важче. Переступаю з ноги на ногу і переводжу погляд донизу. Під ногами багнюка, в якій вже утопають мої білі кросівки. І чим більше вони покриваються багнюкою, тим стрімкіше мій настрій падає донизу.

– Астрая явно поспішала, – повідомляє чаклун роззираючись довкола.

Не знаю хто куди поспішав, але я зараз можу лише злитися. Адже я опинилася в середньовічному світі, без пам’яті, без жодних знань про світ, разом з чаклуном (він же чаклун, якщо у нього є магія?), який мені чи то друг чи то ворог. Апоріон заронив сумніви в моїй душі. І я тепер ні в чому не впевнена. А ще мої білі кросівки! На Землі б такого не сталося.

Підіймаю гнівний погляд на чаклуна.

– Вибач за це, – киває мені під ноги. Він певно теж помітив моє невдоволення. – До замку далеко, але можемо скоротити шлях, – повідомляє Керел, а сам насторожено мене вивчає.

Отож бо, чаклун, розслаблятися тобі ще рано. Не достатньо просто забрати мене у свій світ. Так, я не пам’ятаю останні три роки свого життя і це все для мене в новинку. Але мій характер і моя впертість зі мною. Тому легко тобі точно не буде. Як і мені.

– Скоротити? – його пропозиція заманлива, але насторожує.

– Так. Це займе декілька хвилин.

– Магія? – починаю розуміти, що він пропонує. – Ні, – хитаю головою. – Досить з мене магії! А то ще наступного разу опинюся в пащі крокодила!

– Крокодила? Це щось земне? Тут такого немає, – повідомляє чаклун.

– Я впевнена, в цьому світі є щось гірше, і мені з моїм везінням обов’язково пощастить на нього натрапити! То куди йти? – зиркаю на чаклуна.

Керел тяжко видихає і махає рукою, вказуючи напрямок. Роззираюся довкола. І звідки він знає? Дерева ж навколо абсолютно однакові. Але це не важливо. Потрібно вибратися з цього лісу, а потім вже оцінювати обстановку. Він же не в лісі живе? Я дуже на це сподіваюся.

– Не наближайся до ліан, – лунає в спину попередження. Отже, не здалося.

Йду у вказаному напрямку, і навіть не дивлюся чи йде за мною Керел. Спочатку кожен крок роблю обережно, але вже за п’ять хвилин  розумію, що багнюка тут скрізь, а тому махаю рукою і прискорююся, наскільки це можливо. Сподіваюся, я не загрузну тут по коліна. Чаклун трохи відстає, але йде слідом.

– Анітко, – знову тихо та вкрадливо. Ніби я якась божевільна. – Тільки не втікай. Тут не Земля. Тут інші закони.

Чи я дурна? Особливо після його попередження. Він точно вважає мене божевільною. Куди ж тут втікати? Щоб за п’ять кроків заблукати у трьох деревах, загрузнути в багнюці чи опинитися в обіймах отих ліан? Я хоч і непогано орієнтуюся на місцевості, але ж не в незнайомому світі. Тому чаклун дарма переймається. Принаймні поки що, доки у мене немає чіткого плану дій.

Видихаю і йду далі. Кожен крок дається надто тяжко. Багнюка, схожа на глину, обліпила кросівки від чого вони стали набагато важчими. Ліс все не закінчується, а в голову лізуть дурні думки.

Чому я тут? Як я могла в таке втрапити? Аби ж згадати хоч щось! Аби зрозуміти, хто з цих двох мені друг, а хто ворог. Розпач розливається венами, а на очі навертаються сльози. Ні! Тільки не ревіти. Я сильна і зможу витримати все.

– Диви, яка краля заблукала у лісі, – лине насмішкуватий голос і я здригаюся від несподіванки.

Підіймаю голову. Щось я геть поринула в думки, адже як пояснити те, що проґавила як ці троє підійшли до мене так близько? А вони стоять на відстані витягнутої руки і з інтересом розглядають мене. Чоловіки. Молоді але занадто небезпечні. Від них віє небезпекою, від  чого шкіра вкривається мурахами. У своєму дивному одязі вони ніби зійшли з картинки середньовічного фентезі. Хоча про що це я? Я і є зараз у цьому середньовічному фентезі! І це не сон, Анітко. Це твоя реальність!

Гарними їх язик не повернеться назвати. Вони нахабні та зверхні. А ще мені не подобаються їхні погляди, якими вони окидають мене, ніби я їхня здобич.