Розділ 36 Я хочу додому

– Що це таке? – з жахом вигукую я, привертаючи до себе увагу.

– Пані Казик! Негайно приберіть магію! – командує Керел, а навколо мене блимає якась прозора стіна.

Магію? Він сказав: магію? Відмічаю, що навколо туману стає менше, а от у моїй голові його забагато.

– Анітко? – чоловік стоїть поруч зі мною. Навколо вже немає ні стіни, що блимає, ні чорного туману. Все стало як і було. За виключенням мого усвідомлення: це таки було!

– Магія? – злякано перепитую його.

– Так.

– Я хочу повернутися додому! – заявляю я, адже саме слово «магія» неймовірно мене лякає. – Мені подобається її план, – тицяю пальцем в Астраю, – щоб повернути мене на Землю. Я двома руками за!

– Я тебе не відпущу! – грізно ричить чоловік.

– А хто ти такий? – оглядаю свої руки. – Каблучки у мене немає, а отже ти мені не чоловік. Тому не маєш права щось мені вказувати! Я хочу додому!

– Сафеніто, я згодна з Керелом. Зараз ти не можеш повернутися додому. До того ж, за законами Міжсвіття ви з Керелом вже заручені. А отже, не такий він тобі й чужий.

– Це ви так кажете. Але ж я сама нічого не пам’ятаю! Гаразд, я знайду того, хто зможе повернути мене додому!

– Не думаю, що є хтось могутніший за богиню Астраю, – повідомляє та дивна жінка, здається її називали пані Казик.

– Богиню? – дивлюся на дівчину, і отримую кивок у підтвердження.

– Кереле, – раптом вигукує Астрая. – Я вночі на межі Міжсвіття зіштовхнулася з Апоріоном.

– Апоріон? – примружується чоловік. – Невже це його рук справа? Я навіть не здивований! Все що відбувається тут, відбувається за його втручання! Скільки років пройшло, а він досі не вгамувався, і досі хоче перервати мій рід. І він досить близький до цього, особливо якщо Анітка не згадає нічого!

– Хто такий Апоріон?

– Бог хаосу.

– Ще один бог… Вщипніть мене, я мабуть сплю. Це звісно круте кіно, з глибоким зануренням у сюжет, але з мене досить. Я хочу додому. Де тут вихід?

– Кереле, забирай її в Лудерконт, як і планував.

– Не думаю, що це правильне рішення, – заперечує він.

– Потрібно убезпечити Сафенітку, поки вона не згадає все. До того ж, тут, як бачиш, не так безпечно. Можливо, вам вдасться пов’язати душі в Лудерконті.

Я потроху відступаю. Крок за кроком, щоб ніхто з присутніх не помітив. Та вони й не звертають на мене увагу. Не подобається мені ця розмова, де без мене вирішують мою долю.

– А ти куди? – запитує Керел і я здригаюся. Завмираю і лише за мить розумію, що це питання адресовувалося богині, а не мені.

– Поспілкуюся з Апоріоном.

– Останнє твоє спілкування з ним ледь не вартувало втраті Міжсвіття.

– Цього разу я буду обережною.

Далі я вже не слухаю їх розмову, адже дістаюся вхідних дверей. Вискакую на вулицю і біжу. Якнайшвидше і якнайдалі. Зупиняюся лише коли доріжка впирається в озеро. Падаю на коліна і схиляю голову до рук. Це не моя країна, більше того це не Земля. Про це промовляють оті миготливі вогники, яких тут незлічена кількість, а ще листя. Те листя, яке тут синього кольору. Не зеленого, як на землі, а синього! Отже всі ті розмови правдиві. І всі небезпеки також. Але якщо я провела тут три останні роки свого життя, чому я нічого не пам’ятаю?

– Анітко, – зовсім поруч лунає голос Керела.

– Я не хочу нікуди їхати. Я хочу повернутися додому, де все рідне! А тут… тут все чуже, – я не помічаю, як сльози стікають по щокам.

– Апоріон саме цього й хоче, – зітхнувши, промовляє чоловік.

– Чого?

– Ти повернешся на Землю і почнеш нове життя. А я залишуся без спорідненої душі. Рід перерветься і Апоріон нарешті вдовольниться вчиненим. Можливо, так буде краще.

Переводжу погляд на Керела. Він сидить поруч і дивиться в далечінь. Розум не пам’ятає нічого, але серце стискається від жалю.

– Чому ти не знайдеш іншу споріднену душу?

– Іншої немає. Таким, як я, важко знайти бодай одну.

– Що там, в Лудерконті? – з замиранням серця питаю його.

– Там інший світ. Звичайно не такий як на Землі. У нас багато чого немає, звичного тобі. Але є магія. Вона заповнює все.

– Магія, – холод проходить тілом і я обіймаю себе за плечі. Для мене це слово незвичне, і воно мене лякає.

– Ходімо в Хаб, а то зовсім змерзнеш, – Керел встає і протягує мені руку. Роздумую лише мить, а потім приймаю його допомогу.

Йдемо мовчки. Я намагаюся тверезо обміркувати всю ситуацію, але виходить не надто добре. Кожна ниточка веде мене до чергового нападу паніки. І заледве вдається втриматися в реальності.

– Анітко, припини! – вигукує чоловік і перегороджує мені шлях.

– Що? – не розумію його.

– Доводити себе до такого стану! – мовить він, і обіймає мене.

А я горнуся до нього, адже зараз потребую хоч якоїсь підтримки, хоч від людини про яку нічого не пам’ятаю. А ще мене дивує, як він відчуває мене. Це ж не просто так?