Розділ 35 Ти хто?

Потягаюся, відкриваю очі і… завмираю. Куди це поділася звична люстра, і хто замінив меблі у моїй кімнаті? Повертаю голову і впираюся поглядом в чоловіка. Незнайомого чоловіка, який обіймає і дивиться на мене таким незвичним поглядом. У ньому так багато ніжності та тепла. Ти ще хто такий? І звідки ти взявся у моєму ліжку? Хоча ні. НЕ моєму ліжку, і навіть НЕ моїй кімнаті. Де це я? І що тут в біса відбувається?

– Доброго ранку, кохана, – промовляє він. – Як спалося?

«Кохана?» «Як спалося?» Вщипніть мене, я певно сплю.

– Що тут відбувається? – повторюю вголос, остаточно усвідомивши, що все навколо мені незнайоме. Включаючи чоловіка у ліжку.

– Анітко, що трапилося? – він вивчає моє перелякане обличчя.

– Ти хто? І що робиш у моєму ліжку? І взагалі, що це за місце? – паніка виринає з глибин, адже я нічого навколо не впізнаю.

Де поділася моя квартира? Моє ліжко, у якому я учора засинала?

– Що за жарти? – запитує він і тягне до мене руку.

Зіскакую з ліжка і відбігаю подалі від чоловіка. Але це його не зупиняє. Він швидко натягує штани і йде до мене. До речі, спав він голим! Добре хоч я в сорочці.

Два кроки і цей красень (так, красень, це факт) стоїть напроти мене. Він занадто швидкий, а отже тікати марно, а відступати нема куди. Я стою притиснутою до стіни.

– Анітко, поясни, що трапилося? – на його обличчі нерозуміння.

Піднімаю на нього переляканий погляд. Аби ж я сама знала, в чому справа. Хто ти, незнайомцю? І чому ти у моєму ліжку? Ні, не в моєму. Чому я в цьому незнайомому місці?

Хвиля страху підіймається з глибин. Дихання прискорюється і хочеться тікати звідси якнайдалі.

– Сафенітко, – промовляє незвичне слово чоловік і я завмираю. Ніби воно мені знайоме. Але звідки? Відмічаю, що паніка потроху відступає.

Навіть не усвідомлюю, що мої руки вже ковзають грудьми чоловіка вивчаючи його тіло. Та що ж це зі мною. Мозок кричить, що він надто небезпечний, а от моє тіло каже про інше. Я не відчуваю поруч з ним небезпеки.

Відчуваю його руки на своїй талії і завмираю. Навіть не дихаю.

– Ти мене не пам’ятаєш? – шепоче він, схилившись до мого обличчя.

– Ні. А маю?

Хоча, що за питання? Адже я маю пам’ятати людину з якою лягала учора до ліжка!

– ТАК! – вигукує він, я здригаюся і намагаюся відштовхнути незнайомця.

Але чоловік не відпускає. Міцніше притискає до себе.

– Вибач, – шепоче він. – Я не хотів тебе налякати. Я поки що не розумію, що сталося. Але ми в усьому розберемося. Обіцяю.

Я лише дивлюся. Мені нема чого сказати йому. Я ніби прокинулася в чужому житті.

– Ти моя споріднена душа. Я обіцяв, що сьогодні розповім тобі все. І сьогодні ми мали пов’язати свої душі.

– А що таке споріднена душа?

– Моя пара.

– А де ми?

– Ти і цього не пам’ятаєш, – здивовано дивиться на мене. – Анітко, а які твої останні спогади?

– Я йду парком до арки з дзвіночками. Мені терміново потрібно зіграти на них якусь мелодію. Дивно! Я ж зовсім не знаю нот! – тепер вже я здивовано дивлюся на чоловіка.

– Це було три роки тому, – раптом повідомляє він. А я застигаю. Три роки! Як я могла забути три роки свого життя. – Ходімо.

– Куди? – мені страшно виходити за межі, хоч і не знайомої, але все ж моєї кімнати.

– Потрібно з деким поговорити.

Роблю крок, але раптом погляд падає на нічну сорочку.

– Дай мені час перевдягнутися, – не знаю куди він мене збирається вести, але краще бути готовою до усього. До того ж сподіваюся, що тут таки є якесь моє вбрання.

– Добре.

– Як тебе звати? – вже на виході зупиняю його запитанням.

– Керел, – тяжко видихає він і зачиняє двері.

Роззираюся в кімнаті і знаходжу свої речі: джинси, футболку та кросівки. Швидко перевдягаюся і виглядаю за двері, де мене чекає Керел. Незвичне ім’я. Він не кажучи жодного слова бере мене за руку і веде до сходів. Тихо, але впевнено. Ми досить швидко спускаємося на перший поверх. Я ледве встигаю роззиратися довкола.

 – Астрая, у нас проблема! – вигукує він, а я роззираюся в пошуках вищезгаданої Астраї.

Де він її побачив? Але вже за мить вона заходить у кімнату (мабуть вітальню, але я не дуже впевнена) з інших дверей. Незвичайно гарна жінка в легкій летючій пурпуровій сукні.

– Не у нас, а у тебе. Якщо ти так і не зміг порозумітися з Сафеніткою то це твоя проблема, а не моя. Свої зобов’язання перед родом я виконала. Як і обіцяла.

– Чому твій будинок такий дивний? – тихо запитую, роззираючись на всі боки. Мене неймовірно дивує басейн у кімнаті, яку все ж таки я охрестила вітальнею.

Жінка переводить здивований погляд на мене.

– Ось про це я і казав!

– Що за дивні запитання? – тепер вже Астрая зосереджена, і все її зосередження спрямоване на мене.