Розділ 33 Повернення

Йду до виходу і помічаю як навколо різко темніє. Небо затягує сірими хмарами, здіймається вітер. Не вистачало ще промокнути до нитки у день свого повернення на Землю. А мені ж зараз і йти нема куди. У мене тут нікого немає. Ніхто мене не чекає, і не зрадіє моєму поверненню. А за останніми подіями, я геть забула, що потрібно винайняти житло.

Вітер здіймається все більше і я зупиняюся, ховаючи лице в долонях від його різких поривів. І раптом навколо все затихає. Відкриваю очі і завмираю. Вірніше завмираю не я, а все навколо. А от я якраз на всі боки верчу головою, силячись зрозуміти що відбувається.

І раптом помічаю як мене огортає марево магічної павутини. Воно все більше охоплює мене і я вже помічаю як зникає парк навколо, а замість нього проявляються стіни вже звичного і рідного Хабу.

Хаб, Міжсвіття. Володіння богині Астраї

Анітка

Роззираюся довкола. Таки це не прояв моєї фантазії. Я стою посеред кімнати призову. У Хабі, який покинула хвилин двадцять тому. Що тут відбувається?

– Астрід! – гукаю, а сама розгублено роззираюся.

Я поки що не можу зробити і кроку, але вже майже володію своїм тілом. Стіни кімнати блимають ніжним зеленим сяйвом, що свідчить про закінчення процесу переносу. Хто мене сюди призвав і навіщо?

– Астрід!

– Вона не відповість, – у дверях з’являється Керел.

– Що тут відбувається? – інстинктивно роблю крок назад.

Я усвідомлюю, що тепер беззахисна перед чаклуном. Перед його магією. Та й перед ним самим. Немає захисного браслету, та захисту Астрід. І він це знає. Саме цього він прагнув від появи у Хабі. І тепер ця мить настала. Діватися мені нікуди. З кімнати призову є лише один вихід, той який закриває міцна фігура чаклуна.

– Це ти все зробив? – я починаю нервувати. І спокій Керела мені не подобається. Він ніби хижак, який вже загнав свою жертву. І жертва – тут я. Але що йому потрібно?

– Я нічого не робив, – розводить він руками.

– Тоді чому я тут? Хто мене призвав?

– Ти сама все зробила.

– Я вже тут не працюю. Я мала повернутися додому. Астрід обіцяла!

– Вона і виконала обіцянку. Чи ти не вдома щойно була?

– Вдома, – підтверджую, а сама помічаю, що Керел робить крок до мене. І цей невеличкий крок змушує мене нервувати ще більше. – Але я знову тут!

– Ти й досі не здогадуєшся чому? – усміхається він.

– Чому Астрід не відповість? У неї знову оновлення системи?

– Ні, не цього разу, – усміхається він. – Вона не відповість тобі, бо знає твій характер, і боїться твоєї реакції на правду.

– Яку правду? – зглитую, адже чаклун підійшов вже занадто близько.

– Ти ж сама знаєш яку. Знаєш. Але й досі боїшся признатися собі в цьому.

– Ні, – хитаю головою і відходжу назад. – Цього не може бути.

– Чого не може бути?

– Я не твоя споріднена душа! – я це сказала. Те, що гнала від себе останній тиждень.

– Сама в це віриш? – нахабно усміхається він.

Чи вірю я в це? Я не знаю! Адже те, що я так надійно ховаю глибоко всередині зветься кохання. Я зрозуміла це тієї миті, як повернулася на Землю, і усвідомила, що більше ніколи не побачу Керела.

– Як я можу вірити в те, що я споріднена душа дивакуватого чаклуна з іншого світу?

– Дивакуватого?

– А якого? – закидаю голову, щоб поглянути йому в очі. За час розмови він підійшов вже надто близько.

І раптом на його обличчі з’являється усмішка. Не іронічна, не скептична, а звичайна добра усмішка. Керел підіймає руку, і проводить пальцями біля мого обличчя, не торкаючись мене. А я завмираю. Не відсторонююся, а просто завмираю.

– Мені так подобається, як ти ніяковієш.

– Я тобі зовсім не підходжу!

– Чому ти так вважаєш?

– Я не проходжу по жодному твоєму пункту. Не спокійна, не тиха, не тримаю язика за зубами, і лізу не в свої справи.

– Підходить.

– Що підходить? Це зовсім не те, чого ти хотів!

– Я хотів знайти свою споріднену душу і знайшов тебе. Решта – не важливо. Ти дозволиш мені? – ніби зачарований каже він.

– Що? – мій мозок геть не хоче працювати. Я вже перестаю розуміти, що відбувається.

– Торкнутися тебе.

– Чому ти питаєш? – дивуюся.

– Не хочу отримати ляпаса.

Ох, а він завбачливий. Але зараз я про таке і не думала. Я перебуваю в передчутті. Передчутті чогось невідомого.

– То як? Дозволиш?

– Що означатиме цей дозвіл?

– Лише те, що ти дозволиш торкнутися до тебе, – спокійно повідомляє він, а от у його очах спокою немає. Там вирує цілий океан, але мене він не лякає.

– Лише зараз? – уточнюю, адже з чаклуна станеться викрутити все так, ніби я погодилася на все. А я ще не знаю чого я хочу. І взагалі до кінця не усвідомлюю, що відбувається.