Розділ 32 Прощання

– Астрід, я тепер вільна?

– Так, твій контракт закінчився, ти більше не медіатор у Хабі Міжсвіття.

– Нарешті, – видихаю з полегшенням.

Все ж таки це напрочуд велика відповідальність.

– Сподіваюся, ти більше не будеш пхати свого носа туди куди не слід?

– О, це вже точно – ні! Я буду спокійно жити на Землі. До речі, відкрий мені перехід.

– З душами не будеш прощатися? – дивується Астрід.

– Так, зайду до пані Казик.

– А чаклун? Невже з ним не поговориш?

Чаклун. При згадці про нього з’являється якесь дивне відчуття. Я з ним так і не поговорила після моєї відмови. Чи ображається він на мене за мою недовіру? Навряд чи. Це не той, що буде про таке перейматися. Але та розмова була для мене досить дивною, а у мене навіть не було часу, щоб обдумати її. Тож краще мені з ним не бачитися взагалі.

– Немає про що нам говорити, – заявляю.

– Тобі видніше. Тоді здай браслет і йди.

В цю мить навіть радію, що тут немає чаклуна. Зараз я лишуся без захисту, а це те, чого так довго добивався Керел. Чи справді вся справа в аурі? Чи він щось недоказує? Тепер це вже не має значення.

– Отак просто?

– Це ж тобі не «Люди в чорному». Ніякого стирання пам’яті не буде.

– Не бачу нічого дотепного, – на тлі останніх подій, стирання пам’яті здається не такою вже й поганою ідеєю. – Не думала, що ти знайома з земним кінематографом? – дивуюся я, такій обізнаності.

– Є трохи.

Знімаю браслет і кладу його на стіл. Якось навіть дивно, після трьох років роботи полишати тут все. Чи зможу я це все забути? Ні! Нізащо. Таке неможливо забути. І тепер постає питання: чи зможу я повернутися до свого буденного життя? Без магії, без переходів, без Хабу та Астрід. Без чаклуна…

Мені важко відповісти на це запитання.

– Бувай, Астрід.

– До побачення, Саніфетка.

Виходжу з кабінету. Дорогою забираю зі своєї кімнати сумку з речами. Їх тут зовсім небагато. Заходжу у вітальню, де сидить пані Казик.

– Я думала, ти навіть не попрощаєшся, – заявляє вона.

– Я не могла піти не попрощавшись, – повідомляю їй. – Вибачте, що так і не знайшла вашу споріднену душу, – мені і справді жаль, я до останнього сподівалася, що все вийде.

– Нічого, Сафенітко. Я вже змирилася. Схоже, Дурґін був правий, – спокійно каже вона.

– Ні. Він не правий. Ви знайдете свою споріднену душу. Я у цьому впевнена.

– Ох. Навіть Дурґін в такому вигляді знайшов свою пару, а я досі сама. Але то вже не важливо. А де Варзаґорн?

– Не знаю, – стискаю плечима.

– Як то не знаєш? – дивується пані Казик.

– Я за ним не слідкую. У нього своє життя у мене своє.

– Он як, – тягне пані Казик, і я помічаю на її лиці здивування.

– Впевнена у нього є важливіші справи ніж прощання з медіатором.

– Важливіші справи? – відьма здивовано мене оглядає. – Ох, Сафенітка, схоже, ти нічому тут не навчилася. Але хай вже буде так, – хитро заявляє відьма. А в мене немає ні часу, ні настрою розгадувати її загадки.

Виходжу з Хабу на вулицю. Широка мощена доріжка веде до воріт. Кидаю останній погляд на Хаб. Дивлюся на клумбу, яка буяє квітучими чорнобривцями. Все ж таки у мене вийшло!

«З допомогою чаклуна!» – нагадує внутрішній голос.

А пам’ять підкидує спогади поцілунку. Ні. Так не можна. Це все лишається тут, а мене чекає нове життя.

Брама прочинена настільки, що я можу безперешкодно пройти назовні. За нею переливається марево переходу.

Я повертаюся додому, до рідної України, залишаючи тут три роки свого життя.

Ступаю крок, і потрапляю в перехід. Звична прохолода охоплює тіло, магія навколо крутиться і наступної миті все розсіюється.

Україна, Земля

Анітка

Я стою посеред парку. Того самого, з якого все почалося.

Стійка з дзвіночками поруч. Саме вони відкривають перехід до Хабу Міжсвіття, і саме цю мелодію я підслухала три роки тому. А потім і повторила її. На свою голову. Моя помилка вартувала мені три роки життя.

Тягнуся рукою до дзвіночків, але вчасно зупиняю себе. Ні. Навіть торкатися до них більше не буду. Годі з мене.

У парку сьогодні зовсім нікого немає. Дивно. І це у вихідний день у дитячому парку. Роззираюся. Так і є. Всі атракціони стоять, лабіринти зачинені. А на дитячому майданчику гуляє лише вітер.

Він підхоплює якийсь листок і кидає його мені до ніг. Нахиляюся і підіймаю його. Я сама зараз як той листок. Він відірвався від дерева, а я – від звичного життя. І що тепер робити далі? Кого я обманювала? Я ж навряд чи зможу пристосуватися до прісного буденного життя. Я, та що не може і хвилини всидіти на місці. Я, яка не може прожити без пригод і години.