Розділ 27 Все йде шкереберть!

– Чому ж? Ти вільна, а отже все можна виправити. Оленка не буде навіть знати, – самовпевнено заявляє він.

Це ж що він пропонує мені роль коханки? Стас, який зрадив мене з моєю подругою три роки тому, а зараз одружується з цією самою подругою, пропонує мені роль коханки? Ні. Таки тут всі втратили здоровий глузд. Це аж ніяк не вкладається в моїй голові.

– Коханий, чому ти так довго?

– Уявляєш, – Стас миттю змінюється на обличчі і повертається до Оленки. – Анітка вирішила втекти з нашого свята. Потрібно вмовити її лишитися до кінця.

– Піти? Так рано? – жодного здивування, лише одне невдоволення у цій фразі. Але чим вона невдоволена?

– Так, я не зможу лишитися до кінця, – пояснюю «подрузі», а самій щось зовсім не подобається її поведінка. І врешті я розумію чому. Щаслива наречена має приймати поздоровлення та купатися в привітаннях, а не шпигувати за подругою.

– Не намагайся вислизнути непоміченою. Я записала тебе на промову передостанньою, тому мусиш лишитися, – нахабно заявляє Оленка, бере Стаса під руку і тягне геть. – Пішли, коханий.

Я лише радію цьому. Адже бути поруч зі Стасом чи Оленою вже немає сил. Мені не подобається більше спілкування ні з подругою, ні з колишнім. Хоча тепер вони обоє «колишні». Не розумію лише одного, як я могла бути такою сліпою?

Мій настрій геть пропав. Я йшла сюди з піднесеним настроєм. Гадала, що зможу відновити колишнє життя, а виявляється все інакше. Все що я планувала, все летить шкереберть. Яка ж я була наївна. Думала, що так легко повернуся до колишнього життя. До колишнього. От і отримуй колишнього хлопця, що пропонує стати його коханкою, його брата, який і раніше не рівно дивився на мене, а тепер і зовсім вирішив що має на щось право. Та й колишня подруга виявилася зміючкою-Оленкою.

Ось тобі і колишнє життя. Обирай Анітко. Ти ж хотіла коханця. Тепер навіть вибір маєш. Відчуваю себе вже вдруге облитою брудом. Не розумію, коли встигла так змінитися подруга?

Стас і Олена приймають поздоровлення, а поруч з ними стоїть Сергій. Він кидає на мене не двозначні погляди. Як і Стас. А Олена стоїть, ніби нічого не помічаючи, і лише горнеться до нареченого. І я б її навіть пожаліла, аби не дізналася, що це з нею зрадив мені Стас.

Вітання, вітання, вітання. Від потоку гостей навіть у мене йде обертом голова. Чи то не від того? Дихати стає важко. Грудка, що утворилася у грудях, не дає вдихнути на повну. Вона все більше зростає, ніби відгукуючись на мій поганий настрій.

Відмічаю, що вже помітно стемніло. Я б вже давно пішла, але щось мене тримає. Невже ота черга на привітання, у якій я передостання? Не розумію, чому я досі тут?

Адже я вже побачила навіть більше, ніж сподівалася. Наміри Стаса та Сергія більш ніж зрозумілі. А Олена… Схоже, вона вкотре хоче щось довести. Показати, що вона краща за мене, і саме тому Стас зараз поруч з нею.

Вона завжди зі мною змагалася, але я закривала на це очі, не вбачаючи в такій поведінці чогось страшного. А дарма.

Тепер моя «колишня» подруга намагається показати мені, що Стас обрав її, а я тут ніхто. Але він мені не потрібен. Мені взагалі ніхто не потрібен. Навіть це життя, у яке я так сильно намагаюся повернутися. Не потрібне. Це усвідомлення приходить несподівано і я ніби прозріваю.

Я розумію, що це не моє життя. Я не можу повернути те, що і не було моїм. Мені доведеться все будувати знову. Відчай розливається по венах. Образа і несправедливість на життя підіймає свою голову. Я кидаю останній погляд на «щасливу» пару і йду на пляж.

Тут мені ніхто не завадить. Не завадить попрощатися зі своїм життям. З усіма надіями на повернення і відновлення. Нічого такого не буде. Все потрібно починати заново.

Йти на каблуках стає дедалі важко, тому я просто лишаю взуття, і далі йду босоніж. Ступні приємно торкаються прохолодного піску. І ця прохолода потроху повертає мене до реальності.

До жахливої реальності, яку я раніше не сприймала. А зараз я розумію. Я – одна. Я завжди була одна, навіть зі Стасом. Всім їм щось потрібно було від мене. Щось. А не я сама. Та й Олена завжди була такою. Це я хотіла бачити її кращою. А насправді вона й подругою мені не була.

Грудка застигає у горлі, а очі наповнюються сльозами. Ні. Тільки не зараз. Я не можу розплакатися тут, перед ними.

Не встигаю дійти до води, як відчуваю що я вже не сама. Ну чому їм не сидиться на святі? Невже так важко полишити мене у спокої. Повертаюся і завмираю.

Що він тут робить? Як взагалі він сюди потрапив? Я нічого не розумію.

– Що ти тут робиш? – голос трохи тремтить, і я дуже сподіваюся, що він цього не помітить. – Я ж просила Астрід закрити Браму.

Роблю крок до нього і розумію, що чим далі тим мені важче стримуватися. Хвилі розпачу, несправедливості та образи накочують на мене. Грудка у горлі нікуди не дівається, а очі повні непролитих сліз. На скільки мене ще вистачить?

Він стоїть. Лише розглядає мене, і не поспішає відповідати чи щось пояснювати. Чекає.

– Повертайся до Хабу.

Ще один крок до нього. В голові все пливе, і стає важче зосередитися. Емоції беруть гору.

– Я скоро повернуся, лише виголошу промову молодим, – махаю рукою в бік ресторану, роблю крок і ледь не втрачаю рівновагу.