Розділ 22 Магія

– Навіщо ми тут? – тихим голосом запитую чаклуна.

– Це межа Міжсвіття та підпростору. Але ти вже й так здогадалася, – він пильно вивчає моє обличчя. – Тут немає нічого страшного.

Може й немає. Але Астрід мене тут точно не почує.

– Анітка, – гукає мене чаклун і я виринаю зі своїх похмурих думок. – Це найкраще місце, щоб показати як працює магія. Не шукай ніяких схованих підтекстів.

Ага, не шукай. Хто б казав.

– Налаштуй браслет так, щоб ти могла бачити магічні потоки. Я знаю, що ти вмієш таке.

Вмію. Вийшло якось випадково. Роблю те що він просить і дивлюся на яскраву кулю, що знаходиться десь у районі сонячного сплетіння чаклуна. Переводжу погляд навколо нас і помічаю, що за певною лінією магічні потоки, що оточують нас зникають, ніби розчиняються у повітрі. Так ось як виглядає перехід у між простір!

– А тепер дивися, – промовляє чаклун і переходить невидиму межу. Він ніби розчиняється у просторі. Всі фарби блякнуть і я ледь-ледь можу розгледіти його магічну кульку. Все ніби покрите шаром туману, який панує у підпросторі. Чаклун повертається і всі фарби повертаються з ним. Я бачу як швидко відновлюється його резерв, ніби всотує магію з повітря. Занадто швидко! Не минає і хвилини як він вже знову переливається яскравими сполохами.

– Підпростір витягує магію, – розумію я. – Виходить, що у підпросторі зникає магія. Розчиняється в ньому.

– Там є свої закони, але не будемо заглиблюватися в них.

Я ошелешено дивлюся на чаклуна. Тепер хоч щось стає зрозуміло. Але як же прикро, що я дізнаюся про це лише зараз! Чому Астрід не могла цього розповісти?

– Тепер зрозуміло, чому мій пошук не працює, – з сумом повідомляю йому. – У спорідненої душі пані Казик зовсім немає магії. Треба шукати інші опорні точки. А часу в мене на це обмаль.

– А ти не хотіла йти, – усміхається чаклун.

– Міг би просто розказати, – докоряю йому. – І я б не втрачала дорогоцінний час, – розвертаюся, щоб повертатися назад, але чаклун мене зупиняє.

– А ми ще не скінчили. Тепер ти йди туди, – махає він у бік невидимої межі.

– Я? – злякано дивлюся на Керела. Що він затіяв? Чи це був його початковий план? – І що зі мною там буде? – зглитую і зі страхом дивлюся на невидиму межу.

– А що має бути? Подумай, – підштовхує чаклун до роздумів. І ці його слова мене трохи заспокоюють. Адже приходить розуміння, що це у нього такі навчальні методи, і він зовсім не збирається заманювати мене у підпростір. Я на це сподіваюся. Дуже.

А отже починаю міркувати над заданим питанням.

– Я не маю магії, тому є два варіанти розвитку подій. Перший. Перехід у підпростір замість магічних сил забере життєві. І другий варіант – для мене нічого не зміниться.

Чаклун задоволено вивчає мене.

– А ти хороша учениця, – нарешті повідомляє він. – Тобі немає чого хвилюватися, тому що для тебе це другий варіант. Підпростір поглинає лише внутрішню магію людини. А ти не маючи магії будеш для нього непомітною.

Видихаю з полегшенням. Адже весь час думала, що підпростір це щось страшне. Це все Астрід винна, залякала мене.

– Маю ще одне запитання. А що станеться у підпросторі з твоїм браслетом?

Осмислюю його запитання і розумію, що на нього у мене немає відповіді.

– Можеш спробувати, – запрошує чаклун до межі.

Спробувати? Це що піти у підпростір? Сама? Добровільно? Він певно з глузду з’їхав! Точно! Треба йому про це сказати. Але спершу… Роблю несміливий крок і помічаю, що тремчу. Так, я боюся. Боюся невідомого. Адже це нормально. Ох! Я точно не сповна розуму, раз роблю це. Адже Астрід попереджала! І кого я слухаю? Якогось дивного, могутнього чаклуна? А ще там я не почую Астрід і вона мені не допоможе. Думки вихором проносяться у моїй голові, а тіло вже впевнено крокує вперед. Лишився останній крок. Вдих. Видих. Заплющую очі і переступаю межу.

Тихо. Ніяких незвичних відчуттів. Нічого не змінилося. Розплющую очі і роззираюся. Й справді нічого не змінилося. Хіба що тепер в глибині підпростору я бачу лише один туман. Ніби там немає нічого. Від цього стає трохи моторошно і хочеться миттю повернутися назад, але я вчасно згадую, чому я тут.

Дивлюся на браслет і завмираю. Він блимає, як і раніше. Отже він працює в підпросторі! Це якесь диво?

– А тепер спробуй закляття. Щось просте з того що ти вже практикувала, – вказує чаклун, який весь час за мною спостерігав.

Виходить він знав! Знав, що браслет збереже свою магію!

Згадую найпростіший поклик вогню, якому мене навчила Астрід. І на диво він спрацьовує. Маленька іскорка з’являється на долоні.

Здивовано дивлюся на чаклуна. Скільки відкриттів усього за один вечір.

– Отже, в підпросторі таки є магія. Але в чому різниця? – запитую Керела.

– Тобі вже там не страшно? – усміхається чаклун.

А я й справді відмічаю, що перестала жахатися підпростору. Отак просто. Так, тут незвично, і я навіть не уявляю, що приховує ця туманна завіса, але я вже не відчуваю того жаху як раніше.

Переступаю межу і з полегшенням видихаю.