Розділ 20 Це магія?

Україна, Земля

Анітка

Насичені подіями та хвилюваннями останні дні далися в знаки. Я прагнула розвіятися і відволіктися у свій вихідний. Сил ні на що не вистачало, чим досить вдало скористався Керел. Він просто відправився на Землю зі мною. Навіть нічого не запитуючи.

А я і не протестувала. З ним цікаво і надійно. І саме головне він все розуміє без зайвих пояснень. Тому і сприйняв спокійно мій похід на пляж, у вітряну переддощову погоду. Він взагалі рідко висловлює свою думку, хоч йому є що сказати. Такий собі таємничий чаклун з іншого світу. Загадковий і неймовірно харизматичний. Але мене знову понесло не туди.

Зараз я хочу викинути все з голови. Не думати ні про що. Саме для цього я тут. Природа завжди дає мені сили та енергію, а вода – перезавантажує. Я вдихаю на повні груди. Ще тепла вода ледь омиває ноги, а пісок приємно охолоджує. Від денної спеки нема і сліду.

Сама не розумію чому мені так важко останні два тижні. Три роки я пропрацювала медіатором. Різне було, але я ніколи не відчувала такого як зараз. Чому саме зараз мені стало надзвичайно важко виконувати свої обов’язки? Ніби за останні два тижні щось змінилося. Щось важливе.

Вітер здіймає пісок і я закриваю очі. Відчуваю, як кожна піщинка торкається моєї шкіри, ніби маленькі голочки. Вдихаю на повні груди таке свіже і жадане повітря. Відкриваю очі.

Грозові хмари заполонили все небо, забираючи яскраві барви. Все навколо стало сірим та тьмяним. Можете вважати мене дивною, але мені це подобається. Подобається дивитися на пастель природи. Подобається, як вітер обвіває лице, тріпоче волосся та одяг. Прикриваю очі насолоджуючись відчуттями, що дарує цей момент. Тут цієї миті немає жодних проблем та метушні. Вітер здіймається ще більше, але я не звертаю на це увагу. Продовжую стояти, насолоджуючись цим відчуттям.

Лунає перший гуркіт грому. За ним другий і третій. І ось вже нема ні початку ні кінця цій какофонії звуків. Я з захватом дивлюся на сполохи блискавок. Вони розсікають небо навпіл своїми яскравими розрядами, ніби ділять на до і після. Манять і заворожують.

– Анітко, ось-ось піде дощ, – повідомляє чаклун, який стоїть поруч. Це його перша фраза з того моменту як ми прийшли на пляж.

Я це розумію, але не хочу йти. Ще трохи. Ще мить. Адже саме в цей момент відчуваю себе живою. Ні гуркіт грому, ні яскраві сполохи блискавки мене не лякають. Тут і зараз я вільна. Вільна від усіх зобов’язань. Від усього тягаря, що давить на мене останні роки. Вільна від минулого. Підіймаю обличчя вгору і відчуваю на ньому перші краплини дощу.

Відкриваю очі і натикаюся на задумливе обличчя Керела. Він ніби й не помічає що коїться навколо нього, він дивиться лише на мене. І цей погляд занадто красномовний.

– Зараз буде злива. Біжимо! – вигукую, підхоплюю взуття і наскільки це можливо прискорююся на піску. Керел не відстає.

Пляж майже пустий. Таких шалених як ми, лише декілька пар. І вони зараз чимдуж тікають до своїх автівок. Нам же немає куди бігти, тому намагаюся відшукати хоч якесь укриття, щоб не промокнути до нитки.

– Сюди, – гукає чаклун, і тягне мене під дерева. Такий собі прихисток, особливо під час грози, але все ж краще ніж нічого. Поки небо не прорвалося шквалом, ми чимдуж біжимо до дерева.

Велика крона і справді укриває від перших крапель дощу. Принаймні поки що. Відхекуюся після забігу. Притискаюся спиною до стовбура і взуваю босоніжки. А коли підіймаю погляд на чаклуна, то просто завмираю.

– Замерзла? – запитує він, а наступної миті ніжно обіймає мене притуляючи до себе.

А я гублюся від такого жесту, від такої ніжності. Хочеться щоб це тривало вічно, адже в його обіймах тепло, ніжно і безпечно. Саме так. Тут, на Землі, я геть перестала його боятися. І іноді мені навіть хочеться, щоб він був звичайною людиною, а не могутнім чаклуном з Лудерконта. Адже так у нас могло б щось вийти. Але ні. Реальність жорстока, і в ній я звичайна дівчина з України, а він могутній чаклун усіх світів. Навіщо йому я, дівчина без магії?

Я чітко усвідомлюю що у нас немає майбутнього, але від того стає досить гірко. Цей нестерпний, бісячий чаклун ніби якийсь ідеал чоловіка.

На мить все навколо завмирає, і стіна дощу опускається на землю. Мені вже не холодно. Я зігрілася в обіймах чаклуна. І навіть не відчуваю вологого вбрання та волосся.

Відмічаю, що місце і справді вибране чудово, адже жодна краплина дощу досі не пробралася крізь густу крону дерева. Підіймаю погляд на чаклуна і зазираю йому в очі. І просто млію, адже бачу там те, чого не має бути! Відчуваю, як його руки ніжно ковзають по спині, і від таких пестощів я гублюся. Занадто чутливими видаються його рухи. Він вивчає моє обличчя. Спостерігає, чекає на мою реакцію. А вона досить яскрава. Адже його пестощі мені подобаються, моє дихання збивається, а я не можу відвести погляд від його губ.

Ні! Анітка! Хіба так можна? Він же клієнт, душа! Я йому повинна знайти споріднену душу, а не мліти в його обіймах та бажати його поцілунку. Невже він настільки мені подобається? Коли ж я встигла так ним захопитися? От халепа!

Тим часом Керел схиляється до мене, і його губи занадто близько до моїх. Ні! Цього не повинно бути! Мить і яскравий сполох блискавки освітлює узбережжя відволікаючи на себе мою увагу. І цієї миті я різко повертаюся до реальності. Навколо бушує негода, вітер хилить дерева, здіймає пісок, а ми стоїмо ніби навколо нічого не відбувається! Сухі і захищені від вітру! Але ж так не буває! І тут я починаю розуміти. Моє волосся як і одяг вже геть сухі, жодна краплина дощу до нас не доходить, як і не відчувається вітер, який вирує навколо. Є лише одне пояснення цьому.