Розділ 17 Куди поділася магія

Час спливає занадто довго і я не знаю чим себе зайняти. Це очікування вбиває. Я підготувала кімнату для переносу, та спальню для нової душі, але час ніби зупинився. На екрані мерехтить незмінне сповіщення про три години. Саме воно виводить мене з рівноваги. Щось відбувається. Те, чого не було ще жодного разу за період мого перебування у Міжсвітті. Магія покидає це місце. Поступово, по крихті, але навіть я це відчуваю.

Мій браслет слабшає. Він ледь випромінює магію, і я впевнена на всі сто, що скоро він перестане мене захищати. Магічний екран, мерехтить, як і світло в усьому Хабі. А ще ми лишилися без їжі, та інших благ Хабу, які працювали на магії. А це майже все! Радію, що хоч Сирі вже вдома, а то без магії відбулося відключення систем очистки води.

Але це все можна пережити. А зараз мене турбують два запитання: чи можна постояльців Хабу переправити у їхні світи, і що станеться з нами тут без магії?

Не можу більше перебувати у Хабі, тому виходжу на вулицю. Вже сутеніє. Постояльці сидять по своїм кімнатам. Лише десь тут може бути горгуля, яка певно вже знову скинула з себе кам’яні пута.

Плутаю доріжками і виходжу до озера. Свіже повітря і прохолода. Охоплюю себе руками. Занадто холодно. Зазвичай тут тепліше, але не сьогодні. У сутінках сіро-синє листя дерев здається майже чорним, а від того більш зловіщим. А ще помічаю, що більше немає «світлячків». Лише нічне світило освітлює Міжсвіття.

Вдивляюся в поверхню озера і помічаю на іншому березі сполохи. Спочатку не вірю своїм очам, але чим довше я дивлюся тим частіше спалахує магія. Так, саме магія. І вона там, на іншому березі де простягається підпростір.

Холодно. Біля озера стає занадто холодно, але я невідривно спостерігаю за сполохами. Що там відбувається?

– Анітка, – лунає голос чаклуна і я здригаюся від несподіванки. – Я всюди тебе шукаю! – докоряє він стаючи поруч зі мною. Окидає мене швидким поглядом, зупиняється на кулоні, який я так і ношу. Я досі не впевнена чи варто було його приймати? Адже мені здається, що це незвичайний подарунок. Але десь глибоко є відчуття, ніби так має бути.

– Дивись, – вказую йому на магію, що блимає за озером.

Він декілька хвилин вдивляється в далечінь.

– Йди в Хаб, – лунає чіткий наказ. І я йому підкоряюся. Хоч головний у Хабі медіатор, але в даній ситуації я не хочу сперечатися. Без Астрід я взагалі нічого не можу зробити. Тому саме цієї миті я рада, що Керел поруч.

Повертаюся доріжкою назад. Але не поспішаю. За час, що ми розмовляли з Керелом, боги підібралися ще ближче, і вже навіть тут відчувається тремтіння землі. Не зважаючи на бажання якнайшвидше опинитися в Хабі, я не поспішаю. Зважено роблю кожен крок, боячись впасти кожної миті. Здригання землі з кожною хвилиною стають все сильнішими.

Дібравшись до Хабу переводжу подих і у напівтемряві йду до вітальні. Світло теж було магічне, а отже доведеться щось вигадувати на перший час, адже надовго ліхтарика на смартфоні не вистачить.

У вітальні світла вистачає. Тут горять свічки. І де вони лише знайшли їх у Міжсвітті? Хоча… Придивляюся уважніше і розумію, що хтось навідався до комірчини у яку я закинула частину своїх речей. Були в мене там ароматичні свічки та ще багато чого, що не знадобилося у Хабі.

Оглядаю постояльців, які майже в повному складі зібралися тут. Відмічаю, що всі мовчать, і ведуть себе досить незвично. Відьма з гномом тихо сидять на дивані. А дальнє крісло зайняв Крестор. Він рідко покидає свою кімнату, тому його присутність мене дивує.

– Що відбувається?

– Магія Міжсвіття зникає, а разом з нею і наш рівень магії падає, – повідомляє відьма.

– Чим я можу вам допомогти? – хапаюся за одвірок, щоб встояти на ногах від чергового тремтіння, яке вже стає схоже на землетрус.

– Нічим, – пояснює Крестор. – Це магічне виснаження.

Магічне виснаження. Це не добре. Відчуваю себе занадто безпомічною. Що я взагалі роблю тут у Міжсвітті серед магічних істот? Я – дівчина з Землі без магії. З мене немає жодної користі. Вкотре впевнююся в тому, що три роки тому у Астрід трапився збій і лише тому вона запропонувала мені контракт.

Скільки ж це буде тривати? Шлунок нагадав про себе голосним урчанням. Нервове напруження нагадує про себе таким чином. Коли нервую можу з’їсти що завгодно. А зараз, до речі з їжею проблема. Можливо магічні істоти протримаються довше, а я звичайна людина, і мені потрібно їсти.

– Пане Веремей, у якому номері жив пан Норкет? – раптом згадую про дивного клієнта, що любив робити запаси.

– Поруч з кімнатою Селтеріни, – повідомляє гном.

– А де сама Селтеріна? – згадую, що когось таки тут не вистачає.

– А хто її знає, – знизує плечима пані Казик. – Навряд чи ти її зараз знайдеш. Привиди ж повністю магічні, а тому першими відчувають нестачу магії.

Отакої. Тепер мені ще доведеться шукати безтілесного привида без магії у Хабі. Це ж не означає, що вона припинить своє існування? Ще мені не вистачало мертвого привида! Хоча, вона і так мертва. Щось я геть заплуталася.

Повільно підіймаюся на третій поверх. Поштовхи стають все сильніші, і я все більше починаю хвилюватися за Керела, який лишився там, біля богів.

Добре, що смартфон заряджений і я освітлюю свій шлях ліхтариком, а не пробираюся в повній темряві. Прочиняю двері потрібної кімнати. Схоже, Астрід сюди не дібралася. Всі поверхні завалені пакетами з крекерами, печивом та іншою їжею. Те що треба. Хапаю декілька пакетів і повертаюся до вітальні.