Розділ 15 Вона оживає

– І як ваші успіхи пане Веремей? – намагаюся серйозно запитати його. Це геть не виходить. Поруч зі мною регоче чаклун, та і пані Казик не приховує своєї надто вже задоволеної посмішки. Лише пан Веремей стоїть грізний і насуплений. А мене ще на додачу турбує тріск, який значно посилився, і на який ніхто окрім мене не звертає уваги.

– В тому то й справа, що ніяких успіхів, – гном проводить рукою по голові.

– Тобто, ви поцілували горгулю? – підвищую голос, адже чаклун досі досить голосно сміється.

– Ду́рню! – вигукує пані Казик. – Поцілувати треба живу горгулю, а не камінь!

– Живу? – округлює очі гном, а я чую як чаклун ще голосніше починає сміятися.

Від абсурду цієї ситуації у мене вже голова йде обертом. А ще цей тріск, джерело якого я досі не визначила.

– Амаретто! Ти хочеш щоб я цілував це бридке створіння? – з огидою запитує гном.

– Я б на твоєму місці слідкував за своїми словами, – серйозно повідомляє чаклун.

Він вже не веселиться, а з усією серйозністю дивиться на статую горгулі. Я і сама переводжу на неї погляд, і завмираю від несподіванки. Поверхня кам’яного тіла вкрита дрібними тріщинками, які на очах стають все більшими. От звідки цей тріск!

Вже не тільки я, а й гном з пані Казик замовкли і спостерігають за перевтіленням горгулі.

Від її кам’яної поверхні з шурхотом відшаровується дрібний пил, перетворюючи її на живу істоту. І раптом низький скреготливий звук розноситься вітальнею. Звук глибокий і важкий, ніби починає працювати древній механізм, що століттями стояв без діла. А наступної миті кам’яні крила починають розгортатися. Вже за мить крила повністю розправляються і вони зі свистом розсікають повітря.

Мені вперше доводиться бачити перевтілення горгулі, сподіваюся що й востаннє.

Горгуля ледь повертає голову у мій бік.

– Що тут відбувається? – скрипучим голосом запитує вона.

– Пані Гргалензська, ми зараз все пояснимо, – запевняю горгулю, а сама швидко метикую як вийти з ситуації: підставити гнома, чи взяти всю вину на себе?

Ловлю на собі здивований погляд чаклуна, але мені немає коли розбиратися з ним, та його німими запитаннями. Тут переді мною інша проблема. Ой, лишенько! Як тепер пояснити їй, те що тут відбувається? Про поцілунки краще нічого не казати. Це їй явно не сподобається.

– Астрід! – гукаю я, а у відповідь тиша.

– Її немає.

Моя остання надія на спасіння тане мов сніг на сонці. Адже зазвичай з горгулею спілкувалася Астрід. А тепер доведеться мені.

І таки мої молитви хтось почув. Адже наступної миті Хабом розноситься сигнал пошукової системи, а отже, є потреба у моїй присутності. Зазвичай це відбувається коли система відшукала споріднену душу когось із клієнтів.

Обвожу поглядом вітальню, і навіть не знаю за що хапатися першим.

– Йди, Сафенітко, – на поміч приходить чаклун.

Дивлюся на нього здивовано.

«Як йти? А вони?» – скошую погляд на гнома та пані Гргалензську.

– Тут пан Веремей впорається без тебе. Чи не так? – повертається він до гнома. І той з переляканим обличчям починає активно кивати.

Не розумію, що між ними сталося? Але зараз не до цього. Оглядаю присутніх і таки виходжу з вітальні. Вже на сходах до мене долинають слова.

– А ти куди зібрався? – гарчить чаклун. – У тебе ж була розмова до пані Гргалензської. Зараз саме час.

Більше я не слухаю, а миттю лечу в кабінет, активую браслет і вмикаю монітор. Вмощуюся у кріслі і дивлюся на екран, на якому повільно з’являється інформація. Занадто повільно.

Стукають двері. Поруч зі мною на стіл опускається пакунок з сандвічем, а сам чаклун обпирається на стіл.

– Ти лишив їх там наодинці? – у мене всередині все холоне від передчуття чогось поганого.

– Нічого з ними не станеться, – повідомляє він. – Їж.

– Як ти можеш зараз думати про їжу? – здивовано на нього дивлюся.

– Хоч хтось має про неї думати.

Тяжко видихаю і таки розвертаю сандвіч. Він знову правий! Це вже бісить. І лякає…

– Ти не хочеш мені нічого пояснити?

– Ти про що?

– Про сьогоднішній ранок!

– Я тобі вчора казав, що ти занадто багато працюєш і зовсім забуваєш про себе. Тому я дав тобі можливість відпочити.

– А магія навколо кімнати?

– Це щоб тебе ніхто не турбував. Слабеньке захисне закляття.

І тут він все прорахував. Аж страшно.

– А що у тебе сталося з паном Веремеєм? – не припиняю я сипати запитаннями.

– Нічого, – занадто швидко відповідає Керел.

– Ти йому погрожував? – дивуюся я.

– Аж ніяк, – заперечує.

– Отже, залякав, – роблю свої висновки. – А де Астрід?

– Цього я вже не знаю, – і тут я йому вірю.