Розділ 14 Горгуля

Солодко потягуюся і відкриваю очі. Ніжуся у ліжку відчуваючи неймовірну легкість у тілі та думках. Давно я не відчувала себе настільки добре і розслаблено.

Переводжу погляд на годинник і вмить зіскакую з ліжка. Дванадцята година! Це неймовірно! Як я так довго спала?

– Астрід! – гукаю, а сама бігаю кімнатою, збираючись.

Де вона поділася? Відповіді від неї я так і не отримую, тому швидко вилітаю з кімнати і вдаряюся в невидиму перепону. Лише дивом лишаюся на ногах.

Це ще що таке? Точно якась магія, але навіщо? Торкаюся рукою невидимої стіни. А що? Я вже і так торкалася, і досі жива. Пружна і м’яка. Цікаве поєднання. Активую браслет і приступаю до вивчення. І вже за хвилину бачу нитку, за яку потрібно потягти щоб зняти цей захист. А в тому що це захист я не маю сумніву. Цікаво тільки від кого чи чого?

Тягну за нитку, і стіна переді мною вмить зникає, а я поринаю у гомін голосів та вигуків постояльців Хабу. Та що ж там відбувається?

Збігаю на перший поверх. Голоси линуть з вітальні і я поспішаю туди.

– А ну тихо! – ніби грім, лунає голос чаклуна. Я навіть присідаю від несподіванки. Очевидно не лише я, адже у вітальні настає тиша. – Дорослі істоти не можуть дати собі ради? – знову каже Керел. Я його не бачу, адже так і не зійшла зі сходів.

– Вимагаю медіатора! – заявляє пан Веремей.

– Так, куди поділася Сафеніта? – це вже цікавиться пані Казик.

– Я тут! А що у вас трапилося? – намагаюся заглянути у вітальню, адже прохід загороджує масивна фігура чаклуна. У затемненій вітальні стоять пані Казик та пан Веремей, а в руках він тримає… кам’яну статую горгулі! В мене аж очі лізуть на лоба від такого видовища.

– Сафенітко! Де тебе водяники носять? Ти тут нам дуже потрібна! – першою мовить пані Казик.

– Я… – переводжу розгублений погляд на Керела. Я ж не знаю чому так довго спала, чому мене не збудила Астрід і навіщо чаклун поставив захист на мою кімнату? Так багато запитань. До речі про Астрід. Її досі не чутно. Дивно все.

– Тобі потрібно було відпочити, – шепоче мені чаклун, і посовується, щоб я могла пройти у вітальню.

Як не хочеться цього визнавати, але він правий. Останні дні я навіть вночі працюю, а все тому що хочу всім встигнути знайти споріднені душі. Йому, до речі також.

«Почни нарешті думати про себе», – раптово випливають у пам’яті слова чаклуна. І в цьому він правий! Я рідко думаю про себе. А мабуть варто переглянути свої пріоритети. Але не зараз. Закінчу справи у Хабі, от тоді…

– Навіщо ви потурбували горгулю? – повертаюся до нагальних чи то питань, чи то проблем. Адже я поки що нічогісінько не розумію. І мене трохи напружує те, що горгуля зараз тут, у вітальні, а не на даху будівлі, де зазвичай вона і перебуває в світлу пору доби.

– Це все вона винна! – бурчить пан Веремей, киваючи на пані Казик, оскільки руки зайняті статуєю.

– Дурґін, ти сам в усьому винний! – обурюється відьма.

– Годі! Поясніть негайно, що тут відбувається! – гримаю на них, оскільки їхня перепалка нічого не прояснює, а час спливає. Хто знає коли горгуля надумає прокинутися?

– Пані Сафеніто! – звертається гном. – Згідно правилами, ви, як медіатор, повинні…

– Кхм-кхм, – лине незрозумілий звук від чаклуна і гном різко замовкає.

Цікаво. Щось сьогодні я таки проспала.

– Я хотів сказати, – виправляється пан Веремей, – що у нас з пані Казик сталося непорозуміння. Ви ж помітили, що я маю дивний вигляд? Я геть на себе не схожий і у цьому винна вона!

– Пане Веремей. Ваш зовнішній вигляд – це лише ваша особиста справа. Тут у Хабі присутні жителі одинадцяти світів, і після того як я зустрілася з більшою їх частиною, повірте для мене більше не існує такого поняття, як «дивний вигляд». Тож якщо у вас виникли проблеми з пані Казик, потрібно подати скаргу.

– Я не хотів би все піднімати аж на такий рівень, – заявляє гном. Він, до речі, досі тримає важкенну статую горгулі.

Цікаво, про який «аж такий рівень» говорить гном?

– Пане Веремей, згідно правил, без скарги я не маю права проводити будь які дії, – відплачую гному його ж монетою.

Кидаю мимобіжний погляд на чаклуна. Він вже обперся плечем об одвірок і розслаблено спостерігає за дійством.

У гнома від безвиході аж пара йде з вух. Чи то від напруги? Адже статуя важить досить багато, а він тримає її занадто довго. До речі про це.

– Отже, якщо скарги немає то на цьому все. Тепер я хочу дізнатися навіщо ви пане Веремей потурбували горгулю? І поставте її врешті на п’єдестал! Вигукую я, коли пан Веремей починає хилитися від ваги горгулі і ледь не впускає свою ношу.

Він таки мене слухається і статуя горгулі займає своє місце на кам’яному декоративному п’єдесталі. Її улюбленому. Вітальнею шириться тріск. Ледь чутний, за гомоном постояльців.

– Я ж до цього і веду. Ця відьма позбавила мене моєї бороди та волосся. Воно за тиждень зовсім не відросло! А сьогодні Амаретта сказала, що якщо я поцілую горгулю, то дія закляття скінчиться і волосся відросте.

Я мало не пирскаю зі сміху. З великим зусиллям вдається втримувати належний вираз обличчя. А от чаклун не стримується. Від сміху він навіть згинається навпіл. А я знову чую тріск, який вже стає набагато голоснішим. Так тріщить гілка дерева під вагою.