Розділ 13 Подарунок

Хаб, Міжсвіття. Володіння богині Астраї

Анітка

Дні пролітають непомітно. Весь робочий час я намагаюся обійти систему і створити свій власний пошук. У тому місці про яке ніхто не згадує, можливо саме тому, що нічого про нього не знають? Так, я вирішила провести пошуки у підпросторі. Якщо туди легко потрапити, то чому ж не можна там щось знайти? Або когось. Можливо я і не розумію усієї системи магії, але в мені жевріє надія, що щось з цього може вийти.

Астрід вирішила, що мене не переконати, тому просто усунулася і не заважає мені.

А у мене нічого не виходить. Там немає магії і в цьому вся проблема. Але ж на Землі теж немає магії, а пошук організувати можна. Це все доводить мене до сказу. Мені здається, що я не знаю чогось важливого, і саме цієї деталі мені не вистачає. А ще немає інформації, яка мені конче необхідна.

З такими думками та настроєм я б загрузла у кабінеті зовсім, якби сюди не навідувався один чаклун, який щодня витягає мене на обід та вечерю. Він ніби шефство наді мною узяв, і тепер слідкує чи я правильно виконую всі його настанови.

– Цікаво, чи буде такий момент коли я не застану тебе в кабінеті? – лунає від дверей голос Керела.

– Не переймайся. Він настане зовсім скоро, – повідомляю йому, натякаючи на своє скоре звільнення.

– Я не це мав на увазі, – з його голосу вмить зникають веселощі. – Ходімо вечеряти.

– Ти б вже і сам міг піти. Все ж таки дорослий хлопчик, – піддіваю його. Настрою геть немає. Все валиться з рук і нічого не вдається зробити.

– Міг би. А ще можу закинути тебе на плече і віднести. Або…

– Не треба. Я піду сама, – підводжуся з-за столу. Уявляю, як ми повеселимо постояльців Хабу такою появою.

Спускаємося на перший поверх, але замість того, щоб повернути до їдальні, Керел відкриває двері на вулицю. Напружуюся і здивовано дивлюся на нього.

– Ніякого підступу, Сафенітко. Просто вечеря на свіжому повітрі. Все, як ти любиш.

«Все як ти любиш!» – ця фраза дивним чином засідає у мене в голові, і відгукується щемливим теплом десь у грудях.

Я все ж йду за Керелом, який веде мене до альтанки. Сьогодні тут не так як завжди. Її освітлюють магічні ліхтарі, а на столику вже чекає вечеря на двох. Повноцінна вечеря, а не мій звичайний сандвіч. Поруч стоїть чаклун. І примруженим поглядом вивчає мою реакцію. А я розгублена. Мабуть вперше не знаю, що сказати. Останні дні я безвилазно проводжу в кабінеті і втома дається в знаки. Але мені так хочеться знайти всім споріднені душі, що навіть жертвую звичними вечорами на вулиці, а подекуди і сном.

– Тобі потрібно відпочити.

Потрібно. Але навіщо це чаклуну?

– Тобі нудно у Хабі?

– Чому ти так вважаєш? Тут є чим розважитися. Можна покепкувати з нового вигляду пана Веремея, обіграти пані Казик в Уно і виграти чималеньку суму, або виграти в «Правда або дія» і змусити усіх постояльців Хабу співати опівночі пісень. Або…

– Я зрозуміла, – обриваю його промову. – Стривай! То це через тебе відбувся той нічний концерт? – невдоволено зиркаю на нього.

– Взагалі то мала бути серенада, але я не винен, що ні в кого з постояльців немає голосу.

– Гаразд. Я постараюся пошвидше знайти твою споріднену душу, – втомлено повідомляю йому.

– Не пригадую, щоб я казав щось про «пошвидше».

– Але ж ти щойно жалівся, що тобі немає чим зайнятися! – я зовсім не розумію його.

– Я перераховував доступні заняття, а ти мене перервала. Так от, усі перераховані, як ти розумієш, я вже виконав. Лишилося ще одне.

– І яке?

– Повечеряти з тобою і цікаво провести час.

Зі мною? Цікаво провести час?

– Це на що ти натякаєш? – починаю обурюватися, згадуючи наше знайомство.

– Не те, про що ти щойно подумала.

– А звідки тобі знати про що я подумала? – з викликом дивлюся в його обличчя.

– Ти занадто емоційна. Все видно на твоєму обличчі, – Керел робить крок до мене і якоїсь миті мені здається, що він збирається мене обійняти. Лише здається.

– Отже, занадто емоційна?

– Так. А ще з тобою надзвичайно складно. Ти дуже відрізняєшся від усіх. Мені важко тебе зрозуміти.

Хочу знову вигукнути йому щось у відповідь, але несподівано для себе розумію, що Керел не намагається мене образити. Просто його світ зовсім не такий як мій, і йому дійсно складно мене зрозуміти. Залишається лише одне запитання: навіщо йому мене розуміти?

– Повечеряємо? – він досі вивчає моє обличчя.

– Звичайно, – погоджуюся, аби хоч якось відволіктися.

Мені ніяково наодинці з чаклуном. Його поведінка для мене незвична. І я неймовірно нервую у його присутності. Адже він дуже мужній і симпатичний, хоч і чаклун. А я досі одна. Вечеряємо у повному мовчанні. Я лише іноді поглядаю на Керела, а от він здається зовсім не відводить від мене погляду. І це мене бентежить.

– Аніта, – його голос витягує мене з роздумів.