Розділ 11 Плани змінюються

– Відпусти! – смикаюся в обіймах.

– А куди ми підемо?

– У парк, – здаюся я.

– Ти добре подумала?

– Не в той парк, у інший, – здаюся я.

– Тоді веди, – він розтискає свої обійми, і повертає обличчям до дороги.

Саме загоряється зелене світло і я веду його до зупинки. Плани на вихідний змінюю на ходу і вирішую, що кращого місця для прогулянки з чаклуном ніж Сосновий бір не знайти: на краю міста, подалі від людей. Хоч він і не привертає надмірної уваги своїм виглядом, але я помічаю, як деякі кидають на Керела здивовані погляди. Все ж його одяг не схожий на сучасний. Це у столиці він би не привернув увагу, а тут місто зовсім невелике, хоч і обласний центр.

Соборна площа, зупинка і табло, на якому висвічується час до прибуття потрібного нам тролейбуса. Дві хвилини. Пощастило. Чаклун роззирається довкола, і я відмічаю, що він спокійно сприймає незнайомий йому світ. Надто спокійно! Адже я не думаю, що у його світі є висотні будинки, машини, тролейбуси, та й люди (чи хто там його світ населяє) ходять в іншому одязі. Про це непорозуміння я добре пам’ятаю.

– Ходімо, Кереле, – кличу його і заходжу в тролейбус.

Він майже порожній. Оплачую проїзд на валідаторі та вмощуюся на сидінні. Чаклун сідає поруч, і мені миттю стає замало вільного простору. Щось я це не врахувала.

– То це і є ті … – чаклун запинається, згадуючи слово, – …технології, про які ти розповідала?

– Так, це лише мала їх частка.

– І яким чином пересувається м-м-м цей…

– Тролейбус, – підказую йому. – Він рухається за допомогою електрики.

– Електрики, – киває він.

– Так, – підтверджую я, і починаю пояснення, – це рух невидимих заряджених частинок, який дає енергію для роботи приладів та освітлення. У моєму світі це основа майже всього. Це як… – намагаюся краще пояснити, але чаклун мене перебиває.

– Ти мене зовсім за невігласа вважаєш? Я все зрозумів.

– Ні, – знічуюся під його пильним поглядом. – Просто ви… Ваш світ інший, от я і намагаюся…

– Чому ти перейшла на «ви»?

Він присувається ще ближче до мене, заглядає в очі, а рукою поправляє пасмо волосся, ледь торкаючись до нього. Досить ніжно і надто інтимно. Чи це мені так здається?

Так, лише здається. Просто я давно не мала стосунків. Останні закінчилися три роки тому. А потім Астрід підвернулася зі своїм контрактом і все закрутилося. Не до стосунків мені було. А тут переді мною чоловік, втілення мрій кожної дівчини. І як тут стримуватися?

– То чому на «ви»? – знову допитується він, не підозрюючи про мої думки.

– Тому що так правильно і так мало бути з самого початку. Наше знайомство почалося зовсім не так, як мало бути.

– А як мало бути? – чаклун вигинає одну брову, чекаючи на відповідь.

– Ви – душа, я – медіатор! Ось як.

– Давай так, якщо ти зараз називаєш повне моє ім’я, то я погоджуюсь на нове звернення від тебе, – і усміхається так чарівно. Гад!

Знає ж що я його не вивчила! Знає і знущається. Що гріха таїти, я більше не відкривала того листа з інформацією! Але хіба то я винна? Просто часу не було, занадто насичений подіями видався тиждень. Та й не дуже хотілося вивчати його повне ім’я.

– Ти хочеш щоб я знову перекручувала твоє прізвище?

– Ні, просто називай мене на ім’я.

– А як же всі ті рекомендації? – не здаюся.

Сама не знаю чому випитую у нього це. Яке мені до того діло?

– Їх писав не я, а посіпаки короля, які бояться мене немов вогню.

– Мені теж варто тебе боятися? – задаю питання, яке дуже мене хвилює. Адже його магія діє на мене, а я не можу нічого протиставити їй.

– А я давав привід?

– Так! – вигукую я і в ту ж мить чаклун притуляє до моїх вуст палець. Ледь-ледь торкаючись.

– Тшш! – заглядає в очі. – Не думав, що тебе злякає магія. Я не хотів.

– Але злякав, – зізнаюся йому. Занадто я розслабилася перебуваючи серед магічних істот та чаклунів.

– Ну, зараз же ти мене не боїшся, – не питає, лише стверджує.

А я завмираю від того, як моєю шкірою розбігаються мурашки від його голосу. Приємно так. А ще він сидить надто близько і досі не прибрав палець від моїх губ.

– Так. Але ти і магії не маєш у моєму світі. А тоді…

– Я погарячкував! Я не заподію тобі шкоди, – і дивиться в очі так пильно, а рукою знову прибирає неслухняне пасмо волосся.

А я не знаю куди подітися. Він занадто близько, хоч і не торкається мене. А ще, щось за цей тиждень у ньому змінилося. Але я не можу зрозуміти що.

– Погарячкував?

– Так. Вибач, – каже він, а я застигаю.

Це що таке було? Наймогутніший чаклун одинадцяти світів зараз вибачився переді мною? Ох, якось все це занадто дивно.

– Наша зупинка наступна, – зглитую, і повідомляю чаклуну.