Розділ 10 Що він тут робить?

Він повільно підіймає свій погляд вгору і дивиться прямісінько на мене. Чаклун! Той самий, який має зараз сидіти у Хабі Міжсвіття і чекати на свою споріднену душу! Але він зараз тут, на Землі!

Ціпенію, не в силах відвести від нього погляд. Як він тут опинився? І як знайшов мене? На мить гублю його з поля зору і більше не бачу. Куди він подівся? Він знущається наді мною? Якусь мить зважую, що мені робити? Кидати замовлення і бігти за чаклуном чи лишити його у спокої? Ні! Я ж відповідальна за душу! І якщо він опинився тут, на Землі, то це і моя вина. І щойно я збираюся підвестися, як чую його голос.

– А тут гарно. Незвично, але гарно.

Повертаю голову від вікна. Чаклун стоїть біля мого столика і роззирається довкола. А я оторопіло дивлюся на нього, не знаючи яке питання задати йому першим.

– Ви вже знаєте, що будете замовляти, чи лишити меню? – порушує тишу між нами офіціантка.

Він ніби її не чує.

– Піцу «Цезар» та ще одну чашку кави, – швидко замовляю, аби тільки дівчина лишила нас самих. І вона залишає.

– Що ти тут робиш? – майже шиплю на нього.

– Ти лишила Браму незамкненою, – повідомляє він, вмощуючись на стілець напроти мене.

– Я її ніколи не замикаю! Ти ж не в’язень у Міжсвітті! Але за три роки лише ти вирішив знайти собі клопоту на голову поза межами Хабу і усього Міжсвіття!

– Ти нічого не їси, – говорить він. Тихо і спокійно, ніби зовсім не слухає, що я йому кажу.

І він правий. Млинець охолоне і не буде смачним, тому починаю їсти. Досить швидко приносять нове замовлення і чаклун здивовано оглядає піцу.

– Як ти казала це називається, «пітуц»? – перепитує він.

– Піца, – спокійно відповідаю. Я вже заспокоїлася, хоч ще і не вирішила, що робити з ним далі. Але спершу нехай поїсть. Ситого чаклуна буде легше вмовити на щось. А вмовляти мені доведеться.

– А що за страва така «морозиво», яку ти їси щоночі?

У мене ледь виделка з рук не випала. Підіймаю на нього здивований погляд.

– Ти шпигуєш за мною?

– Ні, але важко не помітити твоїх звичок.

Важко не помітити? Він усього тиждень у Хабі, а вже вивчив мої звички! Неймовірно! Та навіть мій хлопець Стас за півроку життя разом такого не знав! А тут незнайомий чаклун з іншого світу! Отож бо, Анітка, НЕЗНАЙОМИЙ ЧАКЛУН З ІНШОГО СВІТУ, а тому треба бути з ним обачною.

Керел з цікавістю оглядає їжу, а його ніс з жадністю вловлює аромати. Першою тягнуся до шматка піци руками і відкушую. Він спостерігає і миттю повторює мої дії. Повільно жує, прикриває очі і я вловлюю ледь чутне: «М-м-м!» В тому, що йому сподобається піца, я не сумнівалася, але цікаво спостерігати за його реакцією.

Переводжу погляд у вікно, і даю чаклунові можливість вдосталь насолодитися їжею.

А він не такий вже і варвар та й манери хороші є. Що ж, можливо зглянуся над ним і викреслю світ Срібноводдя зі списку пошуку. А то трапиться якась водоплавна споріднена душа, і що він з нею буде робити? Та й Кантерол можна викреслити. Там же одні нестерпні відьми. Хоча… З цим поспішати не буду.

– Дуже смачно. Мені подобається.

Кличу офіціантку і розраховуюся карткою за обід.

– Що це? – ловлю на собі здивований погляд чаклуна.

– Картка.

– А де золоті монети?

– У нас немає золотих монет. В моїй країні монети виготовляють з низьковуглецевої сталі та з цинкового сплаву. А ще є паперові гроші. Але зараз і ними рідко користуються. Всі переходять на розрахунок картками. Так зручніше.

– Рахунок у банку, а у тебе лише ця картка? – уловлює суть чаклун. А швидко він.

– Так. Ходімо.

Виходжу з піцерії і повертаю назад до парку, але цього разу не алеєю, а вулицею. Чаклун не відстає.

– Куди ми йдемо? – запитує він через деякий час.

– До парку. Потрібно повернути тебе у Міжсвіття.

Так, не зважаючи на спокійну поведінку чаклуна, я хотіла якнайшвидше повернути його до Хабу.

– Мене?

– Ну, не мене ж! – серджуся.

– Ти теж повернешся у Хаб?

– Мій вихідний ще не скінчився, і я маю плани на вечір, – повідомляю йому.

– Тоді і я нікуди не йду! – вперто заявляє.

– Що? – голосно вигукую, і виходжу на пішохідний перехід.

Чаклун різко смикає мене за руку розвертаючи до себе обличчям і я опиняюся в його обіймах. А за спиною пролітає авто, яке я не помітила за розмовою. Щось я геть неуважною стала. Чи це так на мене чаклун впливає? Звісно чаклун! Особливо оте його: «Тоді і я нікуди не йду!»

Ошелешив своєю фразою, то я й не помітила червоне світло на світлофорі. А він помітив! І тепер я в його обіймах. Приємних обіймах, хочу сказати. Настільки, що навіть не хочеться з них вибиратися. Хитаю головою, щоб викинути не потрібні думки і повертаюся до теми нашої розмови.

– Як то ти не підеш? Тобі потрібно повернутися у Хаб! Ти взагалі не мав сюди приходити!