Розділ 7 Оновлений пан Веремей

На сніданок я спускаюся так би мовити «при параді». І у їдальні застаю лише чаклуна і пані Казик. Решта постояльців, судячи з гомону, перебувають у вітальні.

– Що там відбувається? – запитую чаклуна, який на пару з пані Казик, незворушно снідає, не зважаючи ні на що.

– Сідай снідати, Сафенітко, – промовляє чаклун і вказує на тацю поруч з собою. А на ній – мій звичайний сніданок. Відмічаю, що чаклун снідає тим самим.

– Дякую, – ніяковію, але все ж сідаю за стіл.

Чаклун що, вирішив взятися за моє харчування? З чого такі добрі жести? Повільно починаю снідати, слухаючи, що ж там відбувається у вітальні. Незворушність пані Казик та чаклуна дивують. А самій неймовірно цікаво, як помстилася відьма. Але ж не запитувати про таке зараз?

Голоси стишуються і в їдальні з’являється решта жителів Хабу. А серед них… Невже це пан Веремей? Його я впізнала лише по звичному одягу з безліччю кишень.

– Насолоджуйся видовищем, – шепоче чаклун мені на вухо. – Навряд чи побачиш таке на своїй Землі.

В цьому він правий. Лисий і начисто поголений гном – це явище незвичне не лише для землянки, а й для жителів інших світів. Для гнома його борода священна, а тут… То он як відплатила йому пані Казик. Готова навіть заклястися, що ні його волосся, ні борода не відростуть за рік, а можливо й довше. Хто знає, наскільки розлючена була відьма. А вона була розлючена!

– Вітаю, пані Сафеніто, – вітається гном.

– Доброго ранку, пане Веремей.

– Який же він добрий! – обурюється він.

– Настрій у вас сьогодні поганенький, – оцінюю я. – Але маєте гарний вигляд. Святковий костюм одягли? Вам дуже личить.

– Що? – гном здивовано витріщається на мене і, не отримавши від мене ніякої реакції, йде до своєї роздачі. Вже повернувшись до мене спиною бурчить, – раніше медіатори були більш вихованими, та й не дозволяли такого вільного поводження у Міжсвітті.

Так-так. Раніше і трава була зеленішою, і медіатори кращими. Це я зрозуміла.

Тому я, ніби нічого не трапилося, продовжую снідати. Краєм ока помічаю як розслабляється пані Казик, і як чаклун ховає усмішку за чашкою кави.

Ох, невже вона думала, що я її покараю за таке? Вона звісно відьма з препаскудним характером, але жіночу солідарність ніхто не відміняв. Пан Веремей сам винен. До того ж, якщо він не заявить ніяких претензій, то і я не буду акцентувати на цьому увагу.

Після сніданку поринаю в робочу рутину. Справи не чекають і їх потрібно завершити до кінця свого терміну. Принаймні постаратися.

– Сафенітко, що за нова душа в Хабі? – цікавиться Астрід. Її до речі не чутно було весь ранок. І де цього магічного помічника носить, коли вона так потрібна? Адже, якби не чаклун, то не знаю чи впоралася я б з таким самотужки. Навряд чи…

– Астрід. Нових душ немає. Розслабся.

– Як то немає? – дивується.

– Я тут з самого ранку, і ніяких нових душ не було, – знову повторюю їй.

– А це? – запитує вона і на проекції магічного екрану, поверх усіх відкритих віконець з’являється фото пана Веремея. Його оновлена версія. – Скажеш не нова душа?

– Астрід. Якби ти була тут, то знала б що відбувається у Хабі.

– Я щось пропустила? У мене було оновлення системи, – пояснює вона.

Ага, оновлення системи. Якщо це дійсно так, то мені дуже кортить дізнатися, хто це оновлення проводить? Але запитувати не буду. Одного разу вже впхала свого носа не туди, ніяк не розгребуся з наслідками.

– Це пан Веремей, – вирішую не кепкувати над Астрід, а одразу повідомити правду.

– Але… Як… Та бути такого не може! – вигукує вона. – Щоб пан Веремей по своїй волі позбувся не лише волосся, а й бороди…

– А я нічого про «свою волю» не казала, – знизую плечима.

– Лишенько! То це ж що виходить? Хто наважився на таке?

– Заспокойся. Він сам винен. Не потрібно було зачіпати пані Казик.

– А коли це ви з відьмою стали такими подругами?

– З тих самих пір, як пан Веремей образив її, сказавши, що вона лишиться навіки сама.

– Ну то він недалеко від правди був…

– І ти туди ж! Слухай, Астрід, – переводжу я тему розмови на більш цікаву для мене. – Я тут подумала, що та споріднена душа, яку ми відшукали пані Казик, як там його звали?

– Лешкар Маштер, – після паузи видає Астрід.

– Так, дякую. Так от цей Лешкар міг випадково потрапити у підпростір.

– І ти в це віриш? Ще раз поглянь на відьму і змирися, що пан Веремей був правий.

– Це вже упередженість. Чи не ти мене недавно звинувачувала у цьому? І що? Тепер сама таке робиш! – журю Астрід.

– Ну гаразд. Ти права. Мені й справді не туди занесло. Мабуть, щось з оновленням не так. То що там зі спорідненою душею?

– Він міг заблукати на території Хабу і випадково вийти у підпростір.

– Це все дійсно могло бути, – погоджується Астрід після роздумів. – Але що це нам дасть? Ми не маємо ні впливу, ні доступу до підпростору.