Розділ 6 Пригода з пані Казик

– Сафенітко! Де тебе водяники носять? – вривається вигук пані Казик у мій спокійний сон.

І чого їй не спиться? Вчора ввечері ж все добре було, а на ранок вже якісь проблеми.

– Сафенітко!

Діватися нікуди, доведеться вставати. Підхоплююся з ліжка, накидаю атласний халат та вибігаю з кімнати. Вигуки пані Казик лунають з третього поверху, тому швидко мчу туди.

Біля коридору завмираю, адже бачу як по підлозі стелиться магія відьми. Тепер я стала обережною, і не поспішаю кидатися в невідоме. Аж смішно! Це тоді, коли мені лишається відпрацювати тут один місяць. А де Анітко, був твій здоровий глузд усі ці три роки? Хоча, можливо й добре що його не було. Адже я б тут точно з’їхала з глузду з такими клієнтами.

Обережно навшпиньках підходжу до кімнати пані Казик, прочиняю двері і застигаю.

– Сафенітко! Чого ти там стовбичиш? Допоможи мені!

Ох! Легко сказати «допоможи». Аби ж я знала як? Адже картина, що відкривається мені у кімнаті пані Казик зовсім мене не радує. Вищезгадана пані мов повітряна кулька літає під стелею! І це з її то розмірами! Як вона взагалі піднялася у повітря?

– Пані Казик. Що сталося? – обережно запитую її, а сама роззираюся в пошуках хоч якоїсь підказки.

– Це все той нахаба Дурґін! – вигукує вона і підлітає ближче до вікна. До настіж прочиненого вікна!

– Пані Казик, обережно, – швидко прикидаю розміри відьми та вікна, і… видихаю. Вона в нього не пролізе, навіть в звичайних своїх розмірах, а тут ціла повітряна куля! Добре, хоч не доведеться бігати навколо Хабу у пошуках відьми-кульки.

– Він мав нахабство заявити мені, що я залишуся одною назавжди. Ти уявляєш? Що хай тут мені хоч десять споріднених душ віднайдуть, але всі вони втечуть від мене, щойно побачать.

– То ви від обра́зи так роздулися? – запитую. Раніше вона лише збільшувалася в розмірах, а от щоб літала, як кулька, це вперше.

– Не тільки, – признається відьма. – Жахнули ми один одного магією. Трішки, – додає вона, бачачи моє перелякане обличчя.

– Жахнули магією? Пані Казик! Ви з паном Веремеєм порушуєте всі закони Міжсвіття!

– Це він почав! – виправдовується відьма.

І я їй вірю. Встигла я вивчити характери і пані Казик і пана Веремея. Вони один одного варті. Але як чоловік, пан Веремей міг би й змовчати.

– То ти мені допоможеш? – досить жалібно запитує вона.

– Звісно, – от тільки б знати як.

Активую браслет і сканую кімнату на магічні потоки. А їх тут багато. Дивлюся собі під ноги, і розумію, добре, що не пройшла до кімнати. Зроби я ще крок, і втрапила б у пастку.

– Пані Казик. Я спробую вам допомогти, але це займе час, – заспокоюю я відьму.

Мені б самій тут допомога не завадила. Без Астрід я не впораюся, адже мої знання у магії досить примітивні. А тут значно вищий рівень.

– Цікава у тебе робота, – лунає з-за спини голос чаклуна. А я так і застигаю з розкритим ротом, адже вже збиралася звати Астрід. – Обережно зроби крок назад.

Роблю крок і бачу як за мною замикається контур магії. Що ж вони тут наробили?

– Пані Казик, у вас багато магії залишилося? – запитує чаклун.

– Ні, – зізнається вона.

– Це добре, – киває Керел і стає на те місце де щойно стояла я. – Розслабся, Сафенітко. А то ще й тебе доведеться рятувати.

І я лише зараз розумію, що задіяла браслет на повну потужність. І від тієї магії у мене вже паморочиться в голові. Стишую силу браслету і вмить стає легше. Спостерігаю за чаклуном, який мов павук стягує до себе магічні ниті. Він їх з легкістю скручує у клубок, починаючи від входу і далі слідуючи кімнатою. Врешті лишаються тільки потоки навколо самої пані Казик. І він тягне за нитку, яка опутує відьму.

Полегшено видихаю, коли помічаю як пані Казик повільно опускається на підлогу і набуває своїх звичних пропорцій і розмірів. І коли у кімнаті не лишається магії я без остраху проходжу всередину. Пані Казик виглядає пришибленою, але надміру спокійною. Хоча, вона ж зовсім без магії. Можливо, у цьому справа?

– Пані Казик. Пан Веремей не мав права таке казати. Я обов’язково покараю його за це.

– Не потрібно, Сафенітко! – перериває мене відьма.

– Не потрібно? Але ж…

– Я йому вже помстилася. Тому ми квити, – посміхається вона.

– Він хоч живий? – обережно запитую її.

– Звичайно! За кого ти мене маєш? – обурюється пані Казик.

І вона права. Відьми не вбивають, їхня помста досить витончена. Навіть не хочу уявляти, що вона зробила з паном Веремеєм!

– Пані Казик, у мене є припущення, що ваша споріднена душа випадково потрапила у підпростір. Він не бажав цього.

– Справді? – оживляється жінка. І одразу стає веселішою і активнішою. – Дякую, Сафенітко! І тобі теж, – дивиться до дверей, у яких досі стоїть чаклун.

– Дрібниці. Сафенітко, чекаю тебе на сніданок! І краще тобі взутися, – нагадує чаклун, оглядає мене довгим і занадто пильним поглядом і врешті йде.