Розділ 5 Робочі будні

День проходить непомітно. Ніби щойно був ранок, мить – і за вікном вже вечір. Робота поглинула мене з головою. Я дуже хотіла знайти споріднену душу чаклуну. Навіть сама узялася шукати, щоб якось прискорити процес, але розумію, що швидко не буде.

А крім чаклуна у мене ще є душі, які чекають на свою пару. А ще пані Казик. Ох, щось я сумніваюся, що знайду їй іншого смертника, тьху ти, іншу споріднену душу. Було б непогано дістати вже знайдену душу з підпростору. Але Астрід права, ми там невладні. Як же він бідненький там виживає?

– Астрід, у нас збереглася інформація про споріднену душу пані Казик?

– Так. Але з цього нічого не вийде.

– Так вже і не вийде! – обурююся. – Налаштуємо пошук конкретно на нього. Він же колись вийде з підпростору.

– Вийде. Всі п’ятнадцять каналів пошуку зайняті. Що відмінимо?

– Як то всі зайняті? – відкриваю програму і переглядаю завдання. Коли це я встигла настільки завантажити систему пошуку?

– Десять каналів для пошуку спорідненої душі чаклуна, – оголошує Астрід. – Два канали для пошуку пари для пані Казик. По одному каналу для пана Веремея, пані Гргалензської та Крестора.

– Чому так мало каналів пошуку?

– П’ятнадцять це мало? Ти за три роки жодного разу не жалілася на таке, завжди вистачало. Давай зменшимо канали для чаклуна.

– Ні! – вигукую я. – Нічого ми зменшувати не будемо. Пані Казик почекає, – повідомляю я зваживши плюси і мінуси спілкування з пані Казик та чаклуном. Неймовірно, але перевага виявляється на боці пані Казик.

– Сафенітка, ти майже порушуєш правила!

– Астрід! Майже – то не рахується. Я хочу якнайшвидше позбутися чаклуна, до того ж пані Казик має свої два канали пошуку.

– Два, а у чаклуна – одинадцять! Я вже не згадую що у решти душ лише по одному!

– Не одинадцять, а десять. Землю я виключила з пошуку. До того ж ти ж сама казала, що душа важлива, от я і розставила пріоритети.

– То що будеш робити з утікачем?

– Ще не знаю, але я націлена відшукати його, – підіймаюся з крісла і йду до дверей.

– Ти куди? – долинає мені в спину. – Знову гуляти?

– Так, – видихаю, і виходжу з кабінету.

Стіни Хабу неймовірно давлять на мене, і в кінці дня хочеться по швидше опинитися на свіжому повітрі.

Забігаю в їдальню, яка вже майже спорожніла. Майже. Біля роздачі стоїть вгадайте хто? Ну, звичайно, чаклун. Свердлить своїм прискіпливим поглядом напис «Земля».

Обходжу його, швидко замовляю собі сандвіч, і вже збираюся втекти, як крижані слова чаклуна вдаряються мені в спину.

– Не так швидко.

Від його слів я застигаю, розвертаюся обличчям до чаклуна.

– Щось трапилося? – не розумію його настрою.

– Оце і все? – він киває на сандвіч у моїх руках.

– Так. А що… – і тут я нарешті розумію в чому саме проблема.

Я сьогодні хотіла так швидко позбутися чаклуна, що геть забула про його їжу. Саме тому він стоїть тут біля роздачі, адже не знає жодної назви наших страв. На тобі Анітка, на останній душі так схибити. Це ж виходить він лише поснідав сьогодні. А оскільки я сама не обідала, то й він лишився голодним.

Поки я це обмірковую, чаклун вичікує, вивчає мене прискіпливим поглядом. Ох, оце я втрапила. Голодний чоловік – злий чоловік, а голодний чаклун – то взагалі армагедон. Швидко повертаюся до роздачі, і починаю замовляти все, що спадає на думку.

– Борщ з пампушками, голубці, печеня, вареники з печінкою, і… – дивлюся на чаклуна, лице якого видовжується від здивування, коли він бачить кількість страв на таці, і я розумію, що певно трохи перегинаю, – … і узвар, – закінчую, задоволено вивчаючи замовлені страви.

Чаклун теж вивчає їх, і навіть носом веде вловивши запах.

– Смачного, – вигукую і зникаю з їдальні.

Почуваюся винною, що отак забула про саме елементарне. Але картати буду себе пізніше і подалі від чаклуна. Не треба йому про це знати.

Беруся за ручку вхідних дверей і прислухаюся. З їдальні не лине жодного звуку і за мною ніхто не женеться, а отже хоч в цьому догодила йому.

Стишую крок і йду на подвір’я. Я б могла повечеряти в їдальні, але я не звикла проводити увесь час в чотирьох стінах, тому і намагаюся вириватися за межі Хабу хоч на годинку.

До того ж, тут все незвичайне. Я не перестаю захоплюватися Міжсвіттям та його магією. Тут все просякнуте нею: і земля, і рослини і навіть повітря.

Обходжу будинок та заглиблююся у парк вузькою крученою доріжкою. По обидва боки від неї височіють кущі та дерева, їхні крони переливаються всіма відтінками синього, а ще вкриті розсипом дрібних вогників. Вони ніби схожі на земних світлячків, але в той же час, вони не живі. Це магія так показує свою присутність. Якби таке було на Землі, наші вчені б давно вивчили його і дали йому назву типу ефузії*. Але тут Міжсвіття, і нікому немає діла до витоку надлишкової магії.

«Світлячків» тут настільки багато, що я з легкістю петляю стежиною, не боячись спіткнутися. І вже за десять хвилин виходжу до невеликої альтанки схованої в заростях.