Розділ 4 Пошуки починаються

– То як це все працює? – запитує чаклун.

Він стоїть позаду мене. Я його вже двічі намагалася усадити в крісло для клієнтів, але він все відмовляється. Мені геть не подобається, що він знаходиться за моєю спиною, а ще більше мене нервує той факт, що його руки лежать на спинці крісла занадто близько до моїх плечей.

– … звертатися на Ви, кланятися при зустрічі, першими не говорити… Звідки це в тебе?

Схоже, я відволіклася і проґавила момент, коли чаклун почав читати листи на екрані. Нагадую собі, що це не просто чаклун, а душа, і з ним потрібно вести себе ввічливо.

– Ці вказівки прислали з вашого світу.

– А ти, я дивлюся, вправно їх виконуєш, – з іронією відмічає чаклун.

– Я схожа на пришелепкувату, щоб кланятися тобі кожного разу?

Не вийшло! Чому я не можу з ним вести себе так, як з рештою клієнтів Міжсвіття? Добре, спробую іншим разом. Коли заспокоюся. Не сьогодні.

– Ти точно схожа на пришелепкувату.

Вдих, видих. Не забувай, Анітка, що лишився один місяць і забудеш все, як страшний сон. А потім просто засунеш свою цікавість подалі і вже ніколи не будеш лізти куди не слід! Годі! Вже й так поплатилася за свою допитливість!

– То які будуть побажання до спорідненої душі? – зиркаю на чаклуна.

– Спокійна, тиха, щоб говорила лише коли її спитають, і не лізла не в свої справи. Ти чого не записуєш?

– Чекаю, доки ти перестанеш верзти дурню́ і перейдеш до справи.

– Дурню́? – мить, і вже знайомий кокон магії окутує мене і піднімає в повітрі над кріслом. – Ти забуваєш з ким розмовляєш! Якщо я закрив очі на всі ці неподобства, це не значить що ти й далі можеш вести себе так. Я можу зараз знищити тебе!

– Ну то спробуй! І тоді лишишся до кінця своїх днів сам. Медіатор – недоторканий, і такий вчинок тобі не подарують.

– Як знати, як знати, – примружується чаклун, щось обдумуючи. А мені геть не подобається як він налаштований.

– Якщо ти мене вб’єш, ніхто тобі не знайде твою споріднену душу.

– Ти будеш шукати за моїми вимогами, і більше не суперечитимеш мені! А ще було б непогано, щоб ти хоч щось виконувала з того списку, що тобі прислали.

– То ти сюди надовго приїхав? Тоді вмощуйся зручніше, та заводь знайомства з постояльцями Хабу, – повідомляю, проігнорувавши його останнє побажання. Ніби мені робити нічого, як кланятися йому при кожній зустрічі. Переб’ється.

– Не розумію? – розгублено промовляє він.

– Вечорами постояльці грають в Уно*. Рекомендую повчитися у пані Казик, вона найкращий гравець, – таємничо повідомляю йому.

– Що таке Уно? – чаклун геть втрачає зміст розмови.

– Популярна карткова гра на Землі, – повідомляю йому. – Ще можна пограти у «Правда або дія»**, тут набагато простіше, але не настільки безпечно.

– Як звичайна гра може бути небезпечною?

– Ну не скажи. Останній раз пан Веремей з пані Казик до такого дійшли, що Хаб ледве встояв. Після того Астрід рекомендувала не грати в такі ігри.

– Навіщо мені взагалі якість ігри? Я тут для іншого! – оговтується чаклун.

– Так і решта тут не задля розваг! Але процес цей не швидкий, тим паче з такими вимогами, – хитаю головою, згадуючи цей нереальний список. – Боюся, що за місяць не впораюся.

– Звідки таке обмеження? – насторожується він.

– Через 30 днів завершується мій контракт на роботу медіатором. А тому тобі доведеться чекати, доки Астрід знайде нового. Поки все йому пояснить…

– Годі. Кажеш, твій термін закінчується?

– Ти чим мене слухаєш? – знову вигукую.

– Ми так не домовлялися! Я вже і так довго чекаю.

– Я з тобою і так ні про що не домовлялася. А чому ти сам не знайдеш собі покірну дружину? Думаю, у твоєму світі таких повно.

– А у твоєму? – раптом запитує він, а я гублюся.

– У моєму таких немає. У нас жінки незалежні, самі вирішують свою долю. Працюють, забезпечують себе, а інколи ще і дитину.

– А нащо вам тоді чоловіки?

– Влучне запитання. Я інколи сама його собі задаю! – підхоплюю його настрій.

– Ти ж зараз жартуєш?

– Ні.

– А хто підтримує баланс магії у твоєму світі?

– Ніхто! У нас немає магії, – мить, кокон навколо мене зникає, і я падаю назад у крісло. Добре хоч приземлення виходить м’яким.

Чаклун нависає наді мною, пильно вивчаючи. Застигаю і не ворушуся, адже у його погляді є щось таке, що мене страшить. Не розумію я змін його настрою.

– Зніми це, – вказує на браслет.

– Ні! – втискаюся в спинку крісла. Ця розмова стає досить загрозливою. Що він собі надумав?

– Я сам зніму! – лунає погроза в його голосі.

– Ти не зможеш! Без згоди медіатора ти нічого не можеш! Отримаєш розряд магії, якщо знімеш силою, – блефую. Адже напевно я не знаю як діє браслет у таких випадках. У мене до такого ще не доходило. А тут остання душа і такі проблеми. Треба здихатися цієї проблеми якнайшвидше.