Розділ 3 Чаклун?

– І що тут у нас, – активую браслет і одразу відкриваю учорашні повідомлення. – АСТРІД!!!!!

– Чого кричиш?

– Чого? Ти з мене знущаєшся? Чаклун з Лудерконта? Який саме, Астрід?

– Я тобі ще вчора казала – що душа важлива. Ти мене взагалі чула?

– Астрід, тільки не кажи, що це той самий похмурий, постійно невдоволений і дуже-дуже могутній чаклун якого бояться навіть королі Лудерконта?

Одне за одним відкриваю всі вчорашні повідомлення і все більше поринаю в шок. Адже там цілі списки того, як повинні вести себе з цим чаклуном всі мешканці Міжсвітнього Хабу, особливо медіатор. Що він їсть на сніданок, обід і вечерю, і навіть вказано те, як потрібно обставити його апартаменти. Він гадає, що тут курорт? Та королів з меншими почестями зустрічають ніж цього чаклуна.

– Астрід. Чого ти мовчиш? Це справді він?

– Ти просила, цитую: «не казати».

– Отже, до нас завітав найсильніший чаклун усіх світів, – озвучую я свої невтішні висновки… Одним словом – катастрофа!

– Так.

– Астрід, захист браслету не діє. Подивися, що з ним не так.

– З ним все в порядку, – заявляє вона.

– Ти мене не зрозуміла. Браслет учора не захистив мене від магії чаклуна!

– Буває… – занадто спокійно промовляє вона.

– Астрід! – вигукую я. Щось вона за три роки перейняла забагато моїх звичок і слів. – Як мені захиститися від чаклуна?

– Ніяк.

– Тобто «ніяк»? Він може застосувати проти мене магію, що вже зробив учора!

– Він, як і решта, не може заподіяти шкоди медіатору. Ти ж лишилася жива після його магії? – допитується Астрід.

– А ти як гадаєш? – скептично повідомляю їй. Мені все більше це не подобається. – Інакше, я б з тобою не розмовляла!

– Ну це як знати. За моєї сутності не було жодного випадку, щоб душа вбила медіатора.

– Це добре…

– Але якби таке сталося, – незворушно продовжує Астрід, – то я не впевнена, як би це відбулося. Можливо ти б лишилася привидом, адже це Міжсвіття і тут забагато магії, – видає Астрід, а я оторопіло дивлюся на проекцію екрану.

– Привид? Ти кажеш, що я привид?

– Ні. Ти жива, – підтверджує Астрід. – Мною не було зафіксовано порушень законів.

– Тобто, те що він вплинув на мене магією – не порушення закону?

– Ні. Він же не винен, що у нього настільки багато магії.

– Він не винен! А мені що робити? Мені лишається відпрацювати лише місяць! Може він на цей місць повернеться до свого Лудерконта? Чому він з’явився саме зараз? Жив же якось стільки років без спорідненої душі, і ще б місяць прожив.

– Правила для всіх одні. Він підписав договір, а тому назад шляху немає.

– Ти вже про це казала! Я знаю всі правила Міжсвіття, я добре їх вивчила. Але Астрід, цього разу ти занадто швидко підписала з ним договір.

– Тобі здається.

Щось Астрід недомовляє. Але я добре її вивчила, і знаю, що випитування нічого не дадуть.

Втомлено тру очі. Щось все геть йде не за планом. Не за тим планом у якому я швидко випроваджую клієнтів зі своїми спорідненими душами, а сама повертаюся додому.

– Слухай, – раптово згадую я. – А як його хоч звати?

– Там є у останньому листі, – підказує Астрід.

– Оріон Керел Та’ар Варзаґорн. Та я за життя таке не запам’ятаю! А кажете, що земні імена важкі у вимові! – обурююся я, вимикаю екран і йду на сніданок.

Перший поверх помітно оживає. На сніданку присутні майже всі душі, що живуть у Хабі. Відмічаю, що пані Казик виглядає сьогодні милою і привітною. Радує, що учорашнє загострення минуло. Такою вона мені подобається більше, хоч це і насторожує.

Але одна душа сьогодні явно перебуває не в гуморі. Він сидить з невдоволеним виглядом і метає погляди-блискавки в усіх присутніх.

– Доброго ранку, – вітаюся, і проходжу до роздачі з написом «Земля».

– Ну, нарешті ти явилася! – заявляє чаклун, щойно помічає мене.

– У Вас проблеми? З самого ранку? – беру тарілку і вичікувально дивлюся на нього.

– Чому тут немає страв з Лудерконта?

– Можливо тому, що Ви прибули без попередження? – вивчаю його прискіпливим поглядом.

– Ви повинні були передбачити такий варіант.

– Побудова меню вашого світу займе тиждень, – повідомляю йому. Сподіваюся, що він знайде свою споріднену душу раніше цього терміну. А що? Були у мене такі випадки.

– А це що? – показує він на мою тацю.

– Омлет, сирник зі сметаною та кава, – перераховую страви, що обираю раз по раз на сніданок.

– І ти це будеш їсти? – прискіпливо дивиться на мене, ніби у мене на таці не смачний та поживний сніданок, а розіп’ята жаба. Хоча, жаб’ячі лапки це відомий делікатес в деяких країнах мого світу.